Порядок відкритого доступу і його перспективи в Україні

Проблематика реформування української держави потребує нових підходів для розуміння існуючих вад соціально-політичної організації України. Явні чи удавані спроби імплементації нормативних чи структурних механізмів в соціальне та державне «тіло» України, часто лише довершили надбудову «політичної олігополії», зробили її більш закінченою та сформованою, «забуксувавши» будівництво української демократії.

Водночас послугування такими термінами як «авторитаризм», «гібридний режим» чи «демократія», у процесі аналізу кризових тенденцій в соціально-політичному середовищі України, на мою думку є лише інерційним пережитком Холодної війни; ейфорії від краху соціалістичного табору; розпачу від того, що фукуямовський «кінець історії» не настав.

Кращим для аналізу української специфіки, на мою думку, є підхід запропонований Д. Нортом, Дж. Уолісом та Б.Еайнгастом, у їх колективній праці «Насилля та соціальні порядки» [4]. Наріжною категорією, яка пропонується авторами дослідження є соціальний порядок: багаторівнева система організації соціальних відносин (що підтримується інститутами), які виникають у процесі встановлення статусно-рольових позицій, формування соціальних стимулів, конструювання складних соціальних структур. Соціальний порядок є й усталеною сукупністю соціальних стратегій в межах суспільства, і водночас сукупністю механізмів обмеження соціальної поведінки. Кожна держава незалежно від політичного режиму (авторитарного, гібридного чи демократичного), в силу історичних, соціокультурних обставин, володіє унікальним соціальним порядком. Проте є певні наріжні, «серцевинні» характеристики соціальних відносин, за якими можна об'єднати соціальні порядки з різним культурно-історичним досвідом, в соціальні порядки вищого рівня. А таких порядків, історично можна виділити лише три.

Першим був порядок малих груп мисливців і збирачів (20-25 осіб), взаємовідносини між якими підтримувалися на знанні один одного, підкріпленому довготривалою взаємодією, у процесі розв'язання спільних проблем.

Формування ускладнених форм соціальних порядків пов'язано із двома соціальними революціями (сільськогосподарської та промислової), які дали поштовх формуванню двох історичних моделей соціальних порядків, які будуть розглядатися мною, у контексті української проблематики: «порядок обмеженого доступу» («природна держава»), контури, якого почали формуватися після першої соціальної революції; «порядок відкритого доступу» передумови встановлення якого заклала друга соціальна революція.

Ключова різниця між цими двома порядками полягає у різності підходів до контролю над насильством; у можливості формувати й підтримувати приватні та публічні організації (приймати в них участь); брати участь в політичній та економічній конкуренції; особистісному \ безособистісному підході до індивідів; прозорості політичних рішень.

У «природній державі» («порядку обмеженого доступу») формування політичних, економічних «корпорації» є перевагою відносно вузького (чисельно обмеженого) соціального прошарку ̶ пануючої «коаліції». Остання, з одного боку здійснює перерозподіл ренти (в різні часи ̶ земля, видобуток корисних копалин, бюджетні ресурси, контроль над технологіями) чи цінних видів діяльності (в різні часи ̶ релігія, освіта, торгівля, медіа); з другого боку ̶ суттєво обмежує (але не завжди повністю «закриває») доступ до ренти й специфічних видів діяльності для не-елітарних соціальних груп. Формування «коаліції» та перерозподіл ренти створює умови для виконання членами коаліції взаємних домовленостей один перед одним, суттєво знижуючи таким чином вірогідність насильства елітарних груп та їх клієнтиських мереж по відношенню один до одного: витрати від потенціального застосованого насильства можуть бути вищими, ніж реальні «дивіденди» від його використання. Соціальні відносини є дуже особистісними: соціальна ідентичність грає визначальну роль (у тому числі в контексті існування організацій). Як наслідок ̶ соціальний порядок ґрунтується на переплетенні інтересів, особистому знанні та довірі. Населення є носієм патерналістських цінностей.

Автори не дарма називають таку модель організації «природною державою»: «порядок обмеженого доступу» існував більшу частину політичної історії людства, виконуючи роль «запобіжника» по зниженню суспільного протистояння та насильства, у довгостроковій перспективі. Своєю чергою, «порядок відкритого доступу» є скоріше позитивним відхиленням. Навіть сьогодні в абсолютній більшості держав (приблизно 85% за оцінками Д. Норта) функціонує порядок обмеженого доступу (навіть у тих, які визнані відносно демократичними). Для більш конкретного розуміння логіки функціонування «порядку обмеженого доступу», наведу кілька прикладів.

Після перемоги в Англії, Вільгельм Завойовник оголосив усі землі королівською (себто своєю власністю). Своїм баронам, з якими він здійснив завоювання Англії, він надав у користування земельні наділи, у 10-20 разів більші, ніж ті якими вони володіли у Нормандії. Єпископства та абатства отримували приблизно 25% усіє землі (що було істотно більше ніж в період донормандського завоювання). 5% землі було залишено у володіння залишкам переможеної англосаксонської аристократії. Усі утримувачі землі (духовні та світські, англосакси та нормани, великі та дрібні ̶ члени «коаліції») володіли нею виключно на основі королівського «дарування» (король набував статусу головного сюзерена усіх утримувачів). Передача землі королем не була одностороннім актом: всі власники присягали особисто королю і служили прямо йому згідно з формулою «бути вірним королю проти всіх людей!». Умовою передачі земельних наділів була: або сплата певних грошових внесків; присяга вірності; служба з військовим підрозділом; участь у роботі королівської курії (на якій вирішувалися судові, фінансові, дорадчі питання).

Відтак, сформувалася система, в якій особистість утримувачів королівської землі мали високе значення для короля: оскільки реалізація військової функції здійснювалася шляхом збору васалів, відповідно, для короля визначальними були військові здібності та особиста відданість окремо взятого васала ̶ їм віддавалися і кращі землі. Релігійний прошарок, окрім утримання умовно освітньої спеціалізації, займався ідеологічним виправданням існуючої системи соціальних відносин. Перерозподіл ренти та спеціалізації стимулює сторони до виконання домовленостей та угод (у разі порушення домовленостей ̶ виникає ризик відлучення від доступу до ренти).

Відповідна соціальна практика особистої залежності переносилася на широкі соціальні маси. Більшість селян, не володіючи землею чи утримуючи землі лорда ставали особисто залежними від нього: відбувався стихійний процес закріпачення селян. Причому, окрім економічної влади над селянством, лорди мали ще й судову. Результатом вказаних вище соціальних процесів стало формування та закріплення інституту монархії, що виступав конституюючою основою сформованого соціального порядку.

У якості сучасного прикладу «порядку обмеженого доступу», вважаю доречним вказати Російську Федерацію, яка, після розпаду єдиного політичного простору (СРСР), у цілому ряді моментів інституціонально пережила інакші перетворення ніж Україна.

Розмірковуючи про російський контекст, необхідно конкретизувати структуру «елітарної коаліції» в Росії. Всупереч переважаючим в Україні стереотипам про поділ російського політичного класу на умовних «силовиків» та «олігархів» («яструбів» та «голубів»), структура політичної еліти є складнішою, а роль В. Путіна в існуючій системі все більш символічною. Т. Станова аналізуючи російську еліту, у контексті конституційних змін в РФ, аналізує п'ять ключових груп. Не буду надмірно концентруватися на персоналіях та деталях, відсилаючи безпосередньо до статі автора [6], але надам ключові характеристики коаліції, що важливо в межах мого аналізу.

Перша група осіб ̶ «свита», що безпосередньо забезпечує «робочий режим» функціонування особи президента. Окрім особистої відданості цю групи можна схарактеризувати, як «пожежний політичний корпус» президента, який може бути залучений, як на локальному так і на загальнонаціональному рівні: призначення вихідців із Федеральної служби охорони Російської Федерації губернаторами, як приклад.

Друга група ̶ «друзі та соратники» ̶ неоднорідна за своїм складом група, що складається з трьох сегментів: «державні олігархи», які особисто від президента отримали можливість освоювати великі державні підприємства та ресурси; «державні менеджери», які довготривалий час демонстрували широку лояльність та задовольняли функціональні потреби політичного режиму; «приватні бізнесмени», які так чи інакше вбудовуються в політичну систему держави. Часто, як раз групу «друзів та соратників» відносять до «системних лібералів». Політичний вплив на даної групи на процеси прийняття рішень порівняно низький.

Третя група ̶ «охоронці» ̶ охоплюють не лише представників силових структур, але і прошарок «силових ідеологів», носіїв «силового дискурсу», конструкторів «політичної мови», яка буде однаково зрозуміла усім соціальним прошаркам російського суспільства. Дана група отримує все більшої ваги на «терезах» російського політичного та інформаційного простору.

Четверта група ̶ «політичні технократи» ̶ високе значення яких полягає високому функціональному потенціалі представників цієї групи в механізмі політичної системи РФ; відсутності певних політичних чи економічних обов'язків президента перед даною групою (у порівнянні с «друзями та соратниками»); потенційній змінності ключових персоналій. В силу зазначених характеристик ̶ саме ця група стає «кадровою кузнею» для оновлення персоналій сучасної російської політики.

Остання, п'ята група ̶ «виконавці» ̶ відповідальна за механічне втілення рішень (кабмін, губернатори, голови республік та регіонів), забезпечення сталості на галузевому \ регіональному рівні.

Відповідно, ключовими критеріями для доступу до економічної та політичної ренти, більш відкритої мобільності в межах соціально-політичної вертикалі, у персоналістському режимі РФ, є або особиста близькість до особи президента, або функціональний потенціал окремо взятого суб'єкта російської адміністративно-політичної системи ̶ чи, інакше кажучи, професійна здатність «закривати» певну зону відповідальності в межах великої приватно-політичної корпорації «Рос. Політика». Водночас «корпорації» не с закритою участю, а обмеженою ̶ «порядок обмеженого доступу» звужує, але не закриває повністю вікно можливостей навіть для амбітних та професійних. «Політичні менеджери» та «приватні бізнесмени», що довели власну ефективність в межах сформованої системи отримують свою частину політичних та економічних «дивідендів».

Існування та рівень інституціоналізації соціальних організацій, політичних проектів, структур громадського суспільства в РФ ̶ важливий критерій для розмежування рівня відкритості соціального порядку ̶ є або жорстко адміністрованим або криміналізованим. Інститути громадського суспільства, що намагаються конкурувати у сенсах чи просувають альтернативний суспільний дискурс ̶ «антикорупція», політична та економічна модернізація ̶ визнаються екстремістськими, що є логічним у контексті «порядку обмеженого доступу»: доступ до ренти є, як зазначає Д. Норт, тим «клеєм», який скріплює «елітарну коаліцію», а отже й основи режиму. Будь-яка «альтернативність» сприймається як «загроза національній безпеці», що здатна цю систему розбалансувати.

Т. Станова, наприклад, розмірковуючи про традиційний поділ політичних партій у РФ на «системні» на «несистемні», пропонує ще й третій тип ̶ «адміністративні» [7]: тобто такі, існування яких прямо забезпечується та підтримується технократами режиму. Якщо «системне» поле є передбачуваним, нудним та зрозумілим; то «несистемне» ̶ ворожим, але політично маргіналізованим. «Адміністративне» поле стає єдиним простором для імітації «конкурентної» боротьби, каналізації «патерналістського протесту» громадян, які з одного боку не є відвертими противниками режиму, як представники «ліберальної», «антикорупційної» опозиції, проте, не готові підтримати нинішню владу \ окремі її рішення, через соціально-економічний контекст рішень \ дій влади.

Саме на цій ниві зростає роль представників «охоронного блоку» російської «елітарної коаліції». «Охоронці» перезбирають фрейми колективної пам'яті формуючи матрицю соціальних цінностей; забезпечують сакралізацію даних цінностей, на рівні суспільної свідомості, за допомогою потужних медіа-ресурсів; розгалужений силовий апарат забезпечує стійкість соціально-політичного порядку перед протестами будь-якого характеру; а «експорт соціальної ентропії» (як виразився В. Сурков) у сусідні держави чи зовнішньополітичне протистояння стає джерелом легітимації порядку. Таким чином, «охоронці» виконують умовно «релігійну» («інформаційно-просвітницьку», «індоктринальну»), поліцейську та військово-політичну функції, одночасно.

Російський контекст володіє усіма атрибутами «порядку обмеженого доступу». Є «суверен», який, головує в межах «елітарної коаліції», яка поглинає увесь російський політичний та економічний простір; й, який, за 20-річне правління «відпрацював» інституціональні механізми самовідтворення соціально-політичного порядку настільки, що сьогодні йому достатньо бути символом, гарантом режиму, якого більше цікавить зовнішня політика, історія та «відновлення історичної Росії», своєю чергою стає легітимаційним стимулом. Прийняття рішень «спускається» надлояльним «політичним менеджерам» та «охоронцям», логіка дій яких чітко визначена потребами режиму. Соціально-політичні цінності та поведінка основної маси жителів дозволяє їх ідентифікувати, власне як «підданих» (чи, політичною мовою Кремля ̶ «глибинний народ»). Середнє підприємництво є економічно маргіналізованим. Середній клас, представлений робітниками великих державних чи приватних корпораціях, можливість обійняти посаду в яких, розглядається як більш перспективна інвестиція «в себе», ніж відкриття власної справи, що розглядається як дещо ризиковане та безперспективне [3]. Політичне підприємництво реалізується лише в межах системного та адміністративного політичного простору. Патерналіській масі громадян, в межах «змертвілого» електорально-політичного процесу продається «стабільність», «порядок», «безпека», «зовнішньополітичні перемоги» та «відновлення національно-історичної гідності» («Кримський консенсус», як приклад); окрім того частина ренти розподіляється через структури соціальної політики. Тому роль «охоронців» та «політичних менеджерів» в системі надвелика, і буде лише збільшуватися. Носії громадських соціальних цінностей свободи та відкритого підприємництва не мають шансів на представлення власних інтересів.

«Природна держава» має внутрішню типологію: «крихка» природна держава, «базисна» та «зріла». «Крихкі природні держави» володіють дуже низьким потенціалом впорядкування зовнішнього та внутрішнього насильства. Домовленості в межах елітарної коаліції є нетривалими, а стимули виконувати гарантії ̶ вкрай заслабкими. Коаліція постійно знаходиться під ризиком розбалансування. Політична реальність держави ̶ це постійне переформатування коаліції: генерування нових ситуативних консенсусів. Відповідно, держава знаходиться у стані перманентної нестабільності, яка не дозволяє формуватися елітарним організаційним структурам. Елітарні мережі функціонують за патрон-кліентським принципом та мають можливість використовувати насильство, як інструмент в логіці хаотичного соціального порядку. Ірак, Сомалі, Афганістан ̶ сучасні приклади.

«Базисні природні держави» виникають в результаті «еволюції» процесу впорядкування насильства у логіці природної держави. Ключові зміни проявляється у вдосконаленні можливостей підтримувати та структурувати домовленості (а отже і контролювати насильство). Сформовані в державі інститути виконують набір стандартних, але важливих для виживання порядку функцій: спадкоємність лідера та елітарної коаліції; перерозподіл ренти; воєнно-поліцейський захист порядку від зовнішніх та внутрішніх загроз; відтворення ідеологічної («релігійної») системи, як механізму скріплення лідера, коаліції еліт та широкої суспільної маси. Не дивлячись на «організаційне забезпечення» еліт більш досконалою інституціональною архітектонікою та системою прийняття рішень, вірогідність спалаху насильства чи порушення \ перегляду домовленостей в межах елітарної коаліції є ще достатньо високими. РФ ̶ є типовим зразком сучасної «базисної природної держави», де функціонує «порядок обмеженого доступу»: нормативна та інституціональна складова держави покликана законсервувати статус-кво у взаємовідносинах лідера, елітарної коаліції та суспільства. Однак, як і в типовій «базисній державі» порушення коаліційних домовленостей, відлучення від «поля годування» окремих членів коаліції хоча і не є постійною практикою, але цілком виконуваною опцією: політичні репресії проти окремих політиків, бізнесменів, чиновників (посадка міністра економічного розвитку О. Улюкаєва як найгучніший приклад) останніх років.

У «зрілій природній державі» елітарні групи отримують відносну автономність від абсорбційних державних структур характерних для «базисної природної держави»; інституціональні структури держави є безстроковими, стійкими, здатними артикулювати більш широкі соціальні інтереси. Зріла природна держава здатна впорядковувати насильство без глибокої інтеграції елітарних груп у власне «державне тіло», як в базисній державі. Держави другої половини 19 ст. (США, Великобританія, Франція), з порівняно демократичними політичними інститутами, але з обмеженим включенням широких мас громадян в політичне життя ̶ є історичним прикладом «зрілих природних держав», що майже готові до трансформації у «відкритий порядок». У сьогоднішніх реаліях такими державами є перспективні, але не досконалі демократії.

У порядках «відкритого доступу» громадяни сповідують цінності рівного доступу до економічної та політичної конкуренції, яка підкріплюється відповідними інститутами. Реальна конкуренція виступає тим запобіжником, який запобігає створенню ренти, оскільки в межах конкурентного середовища постійно генеруються нові джерела отримання прибутку, що доступні для усіх. Специфічні інноваційні галузі, що час від часу можуть виникати та відтворювати прибутки, дуже рідко стають привілеєм певної вузької групи саме через конкуренте середовище. Окрім того, політичні сили, які намагаються створювати ренти для вузького прошарку ризикують швидко втратити підтримку громадян, через зниження економічної ефективності держави, в якій вибудовується рентна політична та економічна архітектоніка: знаходження у владі обумовлюється підтримкою з боку широких соціальних груп, які здатні артикулювати свої інтереси.

Військові та поліцейські сили в порядку відкритого доступу знаходяться під контролем політичної системи, яка своєю чергою обмежена інститутами (утому числі структурно організованої громадськості) та стимулами, які попереджають застосування нелегітимного насильства.

Принцип «особистісного підходу», що панував в «природній державі» втрачає силу в «порядку відкритого доступу». Відповідно, інститути, організації та структури (державні, недержавні, політичні) втрачаю персоніфіковану складову власного існування, а це є гарантією їх безстрокового у часовому вимірі положення: заміна партійного лідера на іншого не припиняє існування політичної партії. Окрім того, безособистісність соціально-політичних відносин проявляється у відкритій можливості усіх громадян формувати та брати участь в організаціях: що різко контрастує з «корпоративними гільдіями», які володіють цілим рядом персональних обмежень для участі у «природних державах». Водночас безособистісність не є відображенням ерозії лідерства чи суб'єктності особистості: навпаки ̶ в «природній державі» суб'єктність та лідерство, як особистісні якості суттєво обмежені для широких мас (але не закриті повністю).

Формальне право голосування широких народних мас ̶ характеристика, що відрізняє природні держави історичного минулого та сьогодення. У сучасних порядках обмеженого доступу громадяни мають право голосу, але відсутність механізму зворотного зв'язку між виборцями та обраними, високі трансакційні витрати на визначення найбільш «правильного» (вигідного) електорального вибору, відсутність можливості застосовувати санкції стосовно обраних представників [1] роблять виборче право окремих громадян «низько-суб'єктним» у порівнянні з виборчими правами громадян в державах з «відкритим соціальним порядком».

Водночас наявність навіть такого виборчого права, робить процеси у сучасній природній державі більш динамічним та складними, у порівнянні, наприклад із Середньовіччям чи Новим часом. Наявність навіть мінімальної суб'єктності суспільства, робить останнє третьою стороною, яка свідомо чи не свідомо включена в соціально-політичний процес. В залежності від характеру соціально порядку вододіл може проходите по декількох лініях:

- Політичний лідер (президент, лідер політичного руху, політичної сили), будучи носієм певної ідеї чи цінностей, опирається на широку суспільну підтримку, отримуючи таким чином джерело легітимності;

- Елітарна коаліція, протиставляючи себе політичному лідеру та відтворюючи певний набір популярних цінностей намагається консолідувати суспільні групи, «підточує» основи легітимності політичного лідера;

- Частою є наступна конфігурація: в персоніфікованому режимі політичний лідер, опираючись на широку суспільну підтримку, «одержавлює» елітарну коаліцію, набуваючи статусу «верховного суверена»; не дивлячись, на, здавалося б, міцну спайку «суверен-коаліція-суспільство», з метою амортизації суспільного хвилювання, винуватими у кризових проявах часто роблять окремих представників елітарної коаліції. Відпрацьовується модель «Цар хороший ̶ бояри погані».

- Модель союзу «суверен-коаліція» без підтримки суспільства, у сучасному світі є рідким відхиленням. Задоволення апетитів усіх елітарних груп коаліції, в «порядку обмеженого доступу», є короткотривалим питанням; незадоволеність стає причиною ерозії коаліції, окремі представники якої охоче стануть «політичними інвесторами» суспільних хвилювань.

Вочевидь, в Україні функціонує «порядок обмеженого доступу». Елітарна коаліція є хиткою, часто ситуативною. З одного боку елітарні групи, що складають «коаліцію» володіють високим ступенем автономності від держави, як на загальнонаціональному, так і на локальному рівні. Не держава поглинає еліти, а патронажні системи елітарних груп делегують власних «клієнтів» зі своїх приватних структур, в урядові, державні структури, поглинаючи державу для більш ефективного освоєння державної ренти. Саме рента, як в будь-які природній державі стає стимулом до будь-якої політичної, управлінської та державної діяльності. Але оскільки в українських реаліях рента суттєво звужується, ресурсів не вистачає на усіх представників «коаліції»; або апетити окремих її представників перевищують можливість відносно рівного задоволення інтересів усіх акторів.

Політична боротьба набуває форми конкуренції «партійно-медійних машин» за привілейований доступ до впливу («золоту акцію») на будь-які урядові (галузеві) процеси. Інституту Президента в такій системі відводиться виключна роль, що обумовлена покладеним на дану посаду функціоналом. Але самого функціоналу часто стає недостатньо, особливо враховуючи її неформальну складову: індивідуальні якості, та «корпоративні» можливості (власна клієнтела, фінансові ресурси, медіа, особисті контакти з окремими представниками елітарної коаліції) особи Президента можуть як суттєво підсилити президентський інститут, так і послабити у разі відсутності таких. Утім, при правильному підході відсутність таких додаткових «корпоративних» опцій компенсується можливістю перерозподіляти ренту пропрезидентською суб-елітою між учасниками елітарної коаліції, які обмінюють медіа та кадрову підтримку на доступ до державних ресурсів. Часто, виграючи час від ситуативного консенсусу «суверен» нарощує власні політичні та корпоративні ресурси звужуючи доступ до ренти усім іншим елітарним угрупуванням.

Оскільки джерелом напруження стає саме особа, що займає президентський інститут із сукупністю підлеглих політичних менеджерів, чиновників та політиків то запускається сценарій «еліта + розчароване суспільство»: рівень недовіри до влади на даному етапі політичного циклу в Україні дійсно доволі високий. Зміщення старого «сюзерена» (в електоральний чи поза-електоральний спосіб) призводить до встановлення нової політичної конфігурації. Роль виборців в даному сценарії полягає в символічній легітимації сформованого консенсусу, строк життя якого, як правило дуже короткий.

Однак, із кожним «політичним циклом» («новий президент + новий парламент») ресурсів для підтримання такої соціально-політичної конструкції стає все менше: ренти яка б забезпечила довготривале склеювання елітарної коаліції не вистачає; а отже і рівень довіри груп один до одного та усіх разом до держави (у тому числі широкої суспільної маси «підданих») все менше; ресурси для стратегічного галузевого \ регіонального розвитку перерозподіляються, у контексті перерозподілу ренти (через конкурсні державні програми в яких приймає участь обмежене коло ключових гравців); до-речі, децентралізація в цьому процесі відіграє роль вдосконалення процесу перерозподілу ренти: оскільки політично та економічно ослабленій державі стає важко утримувати сформовану конструкцію, то єдиним шляхом утримання системи у відносному балансі стає перерозподіл прибутків, а отже і відповідальності на локальному рівні. Сама по собі децентралізація не є деструктивною ідеєю, але завжди важливо розглядати контекст соціальних відносин, в межах яких втілюються такі реформи, формуючи наперед «запобіжники» дестабілізації.

Аналогічно з виборчим правом, в істотній частині «природних держав» сучасності, формувати громадські організації все ж таки технічно можливо. Втім, громадське суспільство в умовах порядку обмеженого доступу є недієздатним з точки впливу на соціальні процеси. В інших випадках існування структур громадського суспільства може визнаватися лише у випадку, якщо його структури не конкурують із державою та «елітарною коаліцією» за доступ до політичних та економічних ресурсів. Окрім того, часто громадські організації на місцевому рівні виявляють ознаки ангажованості інтересами корпоративних структур місцевих еліт. Проте в Україні, принаймні цей пункт демонструє частково позитивну динаміку. Індекс сталості розвитку організацій громадянського суспільства за 2020 рік демонструє, що Україна отримує 3.2 бали (де в загальному діапазоні найкращий показник ̶ 1.0, найгірший ̶ 7.0), що відповідає показнику «розвитку стійкості». Цікаво, що серед усіх критеріїв (з якими можна ознайомитися у дослідженні) [10], які формують загальну оцінку у формуванні індексу, в найгіршому стані знаходиться критерій фінансової життєздатності ̶ 4.0 у тому ж діапазоні: як визнається в дослідженні істотна частина громадських організацій існує коштом іноземних фондів.

За рейтингом легкості ведення підприємництва, яке варто розглядати як форму організації та самоорганізації, Україна аналогічно займає проміжну ланку в переліку держав світу ̶ 64 місце. Рівень налаштованості на ведення бізнесу складає 27% (проти 51% у світі). Серед ключових проблем, що виділяють представники бізнесу в Україні: «високе податкове навантаження та складність адміністрування податків (63%), постійна зміна «правил гри» (63%) , а також відсутність доступних кредитів та інших джерел швидкого отримання оборотного капіталу (61%)» [2].

Рівень підтримки громадських цінностей в Україні є дискусійною темою. Конкретних досліджень з цього приводу не так багато. Наприклад, соціологічна група «Рейтинг», досліджуючи у березні 2021 р. суспільні настрої довкола питання «порядок чи свобода» виявила, що 84% віддають перевагу «порядку» і лише 11% «свободі» (у 2017 р. ̶ 63% і 22% відповідно). Звичайно, для пересічного громадянина розуміння «порядку» та «свободи» може бути неоднозначним: під порядком може розумітися усталеність та ефективність функціонування держави, надання державних послуг, прозорість та ефективність арбітражних чи правоохоронних органів, що особливо актуально у контексті зниження функціональних можливостей держави [8]. Аналогічно, фонд «Демократичні ініціативи» досліджуючи питання «свобода чи добробут» (від серпня 2021 р.) наводить дані про 38,9% прихильників цінності «свободи» та 22,8% прихильників «добробуту». У цьому випадку, розуміння свободи та добробуту може бути розмитим, у спільній думці [9]. Якщо під свободою розуміти, як пише Д. Норт «всезагальне включення та рівний доступ до економічної та політичної конкуренції», то напевно, «істинна» займає проміжну позицію, і кількість носії такої свободи охопить не більше 25% громадян, що відповідає кількості умовного «середнього класу», в контексті соціальної структури сучасної України, розглядуваної експертами [5]. Але, і така цифра, є занизькою для переходу у порядок відкритого доступу.

Насамкінець, конкретизуючи питання насильства та контролю над ним відзначу декілька моментів. Правоохоронна система України відтворює ті самі «суспільні хвороби», що усе суспільство загалом. Ангажованість інтересами «елітарної коаліції» чи окремих її «сегментів» представниками правоохоронної системи робить саму систему розбалансованою. Недарма, розмірковуючи про «реальну» а не «удавану» децентралізацію представники регіональних та локальних еліт часто наголошуються на необхідності формалізувати контроль на місцевому рівні над правоохоронними та суддівськими органами, з якими вочевидь існують контакти неформальні. Навіть формування певної міцної вертикалі, підзвітної певному міністру, наприклад, не запобігає загрозі ангажованості міністра в українських реаліях, якщо цей міністр підтримує певні неформальні стосунки з представниками фінансово-промислових груп. Формування «муніципальних варт», у контексті процесів децентралізації, теж вірно розглядати як фактор «дисперсії» контролю над насильством (як і залучення приватних структур до вирішення «проблемних питань». Система військових закупівель ̶ ще одна умова консолідованого контролю з боку політичної системи над військовою сферою за Д. Нортом ̶ по факту, не раз ставала осередком гучних корупційних скандалів.

Оптимісти, віднесли б Україну до зрілих природних держав, за типологією колективу авторів. Виходячи з реалістичних позицій, я б відніс нашу державу, до проміжного положення між «базисною природною державою» та «крихкою», з суттєвим наближенням до останньої: протягом періоду незалежності відзначалася ерозія базисної природної держави. Для «зрілих природних держав» характерна інституціональна складність, що стимулює конструктивну політичну та економічну конкуренцію; у той час як для України швидше характерна деструктивна забюрократизована примітивність, яка зводить будь-яку конкуренцію нанівець. У зрілих природних державах контроль над насильством передається елітами у монополію держави; в українських реаліях можна побачити «розсіювання» насильства між великої кількістю агентів елітарної коаліції. В зрілих природних державах еліти організаційно можуть функціонувати автономно по відношенню до державного механізму ̶ для підтримання власного існування їм не потрібно бути «зрощеними» з державою; в Україні, на перший погляд, еліти не інкорпоровані у державу (особливо, якщо порівнювати із РФ), але залежність елітарної коаліції від доступу до ренти, підштовхує зацікавленні групи активно включатися у боротьбу за максимально одноосібну інтеграцію з державою на своїх, односторонніх умовах, з мінімальними витратами для себе у перспективі. Строго кажучи, у більшості випадків, зрілі природні держави вже володіють усіма атрибутами «порядку відкритого доступу», з єдиним виключенням: політична та економічна конкуренція може ще не розповсюджуватися на усіх дорослих громадян.

Н. Норт, разом зі співавторами, наголошують що перехід до «порядку відкритого доступу» не здійснюється «наскоком». Еліти визнають для себе вигідним таких перехід. Перспективні можливості, що відкриває порядок відкритого доступу переважають витрати за перехід, який завжди відбувається в межах «зрілої природної держави», і завжди за трьох умов:

1. «Верховенство права для еліт», тобто наявність інституціональних чи нормативних механізмів, які стимулюють представників коаліції виконувати публічні домовленості; дають гарантії, що у випадку виконання цих домовленостей елітарні групи та їх корпоративні структури не припинять існування. Можливо, саме такої логікою на початку керувалися західні «архітектори» антикорупційної інфраструктури в Україні ̶ відтворення арбітражної функції для представників елітарної коаліції, як умови трансформації елітарної коаліції України. Які б не були плани ̶ в будь-якому випадку реалізація себе не виправдала. У цьому контексті, цікаво пригадати пропозицію С. Дацюк «зробити олігархічний консенсус публічним».

2. «Безстрокове існування організацій» ̶ є другою важливою умовою переходу до порядку відкритого доступу. В порядках обмеженого доступу існування політичної та економічної інфраструктури прив'язано до особистості, яка її очолює. Безстрокове існування організацій означає безособистісний фактор їх існування.

3. «Консолідований контроль над збройними силами» ̶ умова, по якій Україна, як було вказано вище йде у протилежну сторону.

Якщо перехід до відкритого порядку відбувається поетапно то у деяких може виникнути закономірне зауваження: для переходу ми маємо принаймні на певний час побудувати аналог російської моделі? Насправді, реалізація подібної моделі не можлива тому що потребує істотних ресурсів, які в сьогоднішніх реаліях вже відсутні. Окрім того, російська модель «природного порядку» зацементована ідеологічним обрамленням та історичною спадковістю: в Україні ціннісно-етичної моделі, яка б консолідувала усі соціальні групи на сьогоднішні день немає. Насправді, у сучасних реаліях, для трансформації «крихкої» держави у «базисну», й «зрілу» не обов'язково встановлювати автократичний режим (окрім того, в українському суспільстві історично закладені «анархо-демократичні запобіжники» таким тенденціям). Сутність «базисної природної держави» ̶ змусити широку «елітарну коаліцію» діяти за правилами, які держава встановлює в обмін на доступ до державних ресурсів («публічний олігархічний консенсус») ̶ правовий механізм ̶ питання окремого дослідження. Верховенство встановлених державою правил гри та відновлення державної монополії на насильство стають необхідною умовою переходу в «зрілу природну державу», яка вже знаходиться недалеко від «порядку відкритого доступу».

Список джерел літератури

1. Глоба. Н. Гибридный неофеодализм. Демократия возможна? URL:https://hvylya.net/analytics/society/gibridnyiy-nefeodalizm-demokratiya-vozmozhna.html

2. Індекс підприємництва в Україні удвічі нижчий за світовий - дослідження суп. URL: https://uspp.ua/news/dilovi-novini/2019/indeks-pidpryiemnytstva-v-ukraini-udvichi-nyzhchyi-za-svitovyi-doslidzhennia-sup

3. Молодежь от Москвы до Брянска. Приведет ли смена поколений к модернизации страны? URL: https://carnegie.ru/2021/11/22/ru-pub-85787

4. Норт, Д.; Уоллис, Д.; Вайнгаст, Б. Насилие и социальные порядки. Концептуальные рамки для интерпретации письменной истории человечества (Текст) / пер. с англ. Д. Уэланера, М. Маркова, Д. Раскова, А. Расковой. М.: Изд. Института Гайдара, 2011.— 480 с.

5. Романенко Ю. Кризис пришел: О социальной структуре Украины. URL:https://www.youtube.com/watch?v=li0F80v57VU&list=PLJ-pRBc4AzKUt8QK0Yloq25ZmBj16jd36&index=2

6. Становая Т. Пять путинских элит на фоне транзита. URL: https://carnegie.ru/2020/02/27/ru-pub-81158

7. Становая Т.Административно-партийная система. Как выборы закрепили новый тип российских партий. URL: https://carnegie.ru/commentary/85390

8. Україна на карантині: моніторинг суспільних настроїв (26-28 березня 2021). URL: https://ratinggroup.ua/research/ukraine/ukraina_na_karantine_poryadok_i_bezopasnost_26-28_marta_2021.html

9. 30 років незалежності: які здобутки і проблеми зростання бачать українці й на що сподіваються у майбутньому. URL: https://dif.org.ua/article/30-rokiv-nezalezhnosti-yaki-zdobutki-i-problemi-zrostannya-bachat-ukraintsi-y-na-shcho-spodivayutsya-u-maybutnomu_2

10. 2020 індекс сталості організацій громадянського суспільства. URL:http://www.ucipr.org.ua/publicdocs/Ind.pdf

11. Doing Business 2020.URL: https://documents1.worldbank.org/curated/en/688761571934946384/pdf/Doing-Business-2020-Comparing-Business-Regulation-in-190-Economies.pdf