У дохристиянські часи грецькі мислителі вибудували континуальну модель. Відповідно до створеного концепту кожна річ мала своє природне місце у яке вона прагнула потрапити. Людина лише тяжіла до свого місця, оскільки на своєму місці міг перебувати виключно Творець. Місце – це ціль, яка закладена в річ і є його метафізичною силою. Річ має ідею і стає собою, коли обирає правильний напрямок. На відміну від представників сучасного наукового світогляду древні греки давали відповідь не лише на запитання «чому?», але й «куди?».

Мабуть, неможливість осягнути феномен впорядкованості сущого та поєднати «данное нам в ощущение» з трансцендентним народило біблійний концепт творення світу з ніщо. Концепт вказує на те, що світ створений не з субстрату чи взаємодії часток, що у наші дні намагаються відтворити у великому адронному колайдері, а вольовим актом і пояснює появу буття з небуття. Однак категорія «ніщо» поділила світ на сакральний і профанний, упослідивши матерію. Профанне стало грішним і негідним, оскільки не було тотожним Богу.

Модерн і просвітництво реабілітуючи матерію відсікло сакральне, а профанне перейменувало у реальне й віддало його в «добрі» руки науки. З тих пір ми маємо відповіді на питання «чому?», вивчаємо причини та причинно-наслідкові зв’язки, але не знаємо відповідей не всі інші запитання, такі як: «куди?», «в яке місце?», «звідки?» «для чого?». Для науки всі вони – безсенсові. Сказане відноситься не лише до електронів чи протонів, але й до людини. Сьогодні ми знаємо чому людина починає рухатись, але не знаємо звідки вона прийшла і куди вона йде. Сучасна людина не має свого місця, не має цілі, не має метафізичної сили.

Отже, незбалансовані протиріччя тривожили душі мислителів, що штовхало їх продукувати ідеї. Втілення ідей щось врівноважувало, десь долало границі обмежень, однак народжувало інші проблеми. Мабуть, у світі так було і так буде. У світі, але не в Україні.

Колективну українську душу не тривожать протиріччя та обмеження, вона їх просто не відчуває. Колективний інтелект не шукає причин матеріальних проблем, він просто не може цього робити. Рушійною силою у нас виступає українська плоть, яка реагуючи на обмеження на тілесний дискомфорт, як то загроза війни чи зменшення поживного субстрату, починає випльовувати з себе потоки пропозицій, називаючи їх ідеями, які нічого не балансують і не долають, а додатково до існуючих створюють ще більші нові проблеми, за якими губляться попередні. Причім зрозуміти звідки виходять ці пропозиції і хто відповідає за їх втілення в Україні неможливо.

Глобально можна говорити про українське національне ніщо, яке не має свого місця, не має цілі, не має метафізичної сили, рухається у різних напрямках одночасно, вислизає і веде цілий народ у небуття. Зовнішніми проявами цього ніщо, очевидними для нас всіх, є велодоріжки, які виникають ні звідки і закінчуються нічим. По цих доріжках не їздять велосипедисти, вони просто звужують проїжджу частину і створюють ще більші транспортні затори. Авторами цих транспортних ідей є примари невловимих урбаністів, на думку яких посилаються органи влади.

Однак є не такі очевидні як велодоріжки, але куди важливіші і масштабніші проблеми, які у нас традиційно намагаються вирішити створенням нових, ще більших проблем. Мова іде про форму державного правління, Основний Закон, Конституційний суд, незалежність судової гілки влади. Розглянемо коротко ці напрямки для підтвердження вище сказаного. Почнемо з форм державного правління.

Джерелом роздратування для частини народу, більшості політиків, правників та різного роду експертів є поведінка людини, котру обирають Президентом. У статусі претендента на посаду особа, яка подається на гарантування суверенітету, дотримання законності та формування зовнішньої політики завжди намагається виглядати візіонером або навіть місією. Однак коли справа доходить до реалізації візії, то з під ніжної вуалі цінностей місіонера грубим рельєфом починає проступати комерційне лібідо, таланти господарника, технократа-економіста та податківця. Так з’являється паралельний Кабмін, альтернативний прем’єр-міністр в особі Президента, який призначає голів ОДА та керівників держпідприємств разом з заступниками міністрів й так далі. Володимир Олександрович переплюнув усіх попередників і створив «Політбюро ЦК КПРС» під шифром РНБО, яке як в СРСР об’єднує у себе всі гілки влади. Міністри оборони та закордонних справ в цій архітектурі виконують роль весільних генералів.

Цілком очікувано з надр українського небуття одразу народжується радикальна пропозиція – скасувати посаду Президента як таку, котра суперечить природі українського народу схильного до народної демократії, а форму правління – встановити парламентську. Українське ніщо жваво підхоплює цю ідею так, ніби це не воно під час всіх без виключень соціологічних опитувань виставляє Верховній Раді та народним депутатам найнижчі рівні довіри, розмащуючи лайном по стінах парламентаризм. І ніхто не бачить ніяких протиріч.

З іншого боку прихильники американської кальки не помічають того факту, що в Україні уже другий прем’єр, де-факто, призначений Президентом, тобто у нас з 2019 року президентська модель, майже як в США. Тільки це не лише не посприяло ліквідації паралельного Кабміну, але й створило «Політбюро», яке допомагає передачі в концесію державних лікарень.

Причина паралельного уряду всім відома. «Дублікат» призначений для реального управління економічними процесами з метою задоволення владно-комерційного лібідо, тоді як основний уряд виконує у даній архітектурі функцію помийної ями у яку візіонер та месія каналізує нечистоти та випорожнення своєї діяльності. Саме тому прем’єр має вигляд терпіли. Тобто. Українське ніщо створює свій профанний світ, центральною фігурою якого є цап-відбувайло. Тому проблема паралельного уряду не у формі державного правління, а в культурі зливання нечистот комусь на голову.

Абсолютно очевидною для всіх громадян є ідея Конституційного Суду (КС) – слідкувати за конституційністю законів, які приймає парламент. Винесемо за дужки багатьом незрозумілі конституційне судочинство та правосуддя. Українське ніщо, наприклад, в охороні здоров’я спродукувало низку законів та підзаконних актів, які порушують прямі норми Конституції і є очевидними для будь-якого громадянина. Але не очевидними для КС (відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України» завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного закону держави на всій території України (ст. 2 Конституції України).

Те саме стосується неконституційних обмежень прав і свобод громадян в питаннях чергових локдаунів, протиепідемічних заходів, вакцинації тощо. КС так само нічого не бачить. Але всі хочуть змінювати Основний Закон тому що він не виконується, і знаходять цьому пояснення – попередню Конституцію написали популісти і ретрогради. У сучасному розумінні для того, щоб Конституція виконувалася вона має бути зручною, комфортною та технократичною. І знову ті ж проблеми – «ідеї», які випльовуються з якоїсь безодні нічого не балансують і не долають, а додатково до існуючих створюють ще більші нові проблеми. Наприклад, один з гарантів Конституції Президент, який не раз її цинічно порушував намагається скасувати КС з причини його антиконституційної діяльності. Тобто хтось намагається скасувати посаду Президента, а хтось скасувати КС. «Скасувати» замість «виконувати»!

Популярные статьи сейчас

Украинцев младше 50 лет хотят обязать копить на пенсии

Цены на подсолнечное масло могут взлететь в ближайшее время

Синоптики рассказали, какой будет погода в конце сентября

Украинские заробитчане могут получать до 80 тысяч: кого ждут в Польше

Показать еще

За тридцять років незалежності українське ніщо народило таку категорію як суддівську незалежність. Але так ніхто донині не може знайти витоки та джерела незалежності суддів та судової гілки влади. Ніхто не може осягнути хто від кого має не залежати. В результаті ми отримали абсолютно безконтрольну суддівську гілку влади, але завжди залежну від вищої політичної влади. Від професійної суддівської спільноти ініціатив, ідей та пропозицій щодо виправлення ситуації нуль, натомість українське ніщо їх випльовує безліч.

Замість висновків. Набуття політичної суб’єкті, здобуття електоральних симпатій, отримання часткової чи абсолютної влади для розв’язання накопичених в Україні проблем є не лише нед Вектори цих рухів мають складатися. Утворена спілостатнім, але й непотрібним, у чому ми можемо переконатися на прикладі влади «зелених». Потрібна група, яка складається з людей, кожен з яких прожив рівно стільки, щоб відчути своє місце у яке він має рухатись.ьнота має розуміти не лише, що приводить в рух виборця, але звідки ми прийшли і куди ми йдемо. Де наше місце, до якого ми тяжіємо. Ми тяжіємо до спільного знаменника чи ні? І до якого спільного знаменника? Або, – куди ми йдемо? Варіант відповіді: ми йдемо від етносу до політичної нації. І обов’язково пояснити навіщо ми туди йдемо. Це якщо за Аристотелем. Не зайвим було б осягнути ідею створення держави. Це уже якщо згадати Платона. У нас ідея національної держави чи якоїсь іншої держави? А уже потім ідеї та пропозиції, це якщо ми насправді хочемо щось збалансувати та подолати границі. Ну, й так далі.

Пропонуємо також подивитися розмову з фахівцем з конституційного права Богданом Бондаренком в рамках якої обговорювалися питання КС та витоки незалежності суддів та суддівської гілки влади.