Аристотель вважав, що вищою формою людського спілкування ̶ є спілкування політичне, а людину ̶ політичною істотою. Критично ставлячись до демократії у чистому вигляді, тим не менш, Аристотель наголошував, що запорукою існування Афінської політії є освіта усіх громадян, майнова «золота середина», влада забезпечених людей (громадян по народженню). Дані параметри, на думку філософа мають формувати середовище, в межах якого «політичне спілкування» набуває найбільш досконалої, конструктивної форми.

Політична еліта суспільства, цілком логічно, постає вищою організаційною формою політичної діяльності та спілкування в межах соціально-політичної системи. І хоча, на думку Аристотеля, у процес політичного спілкування має бути залучена максимальна кількість громадян полісу, все ж таки, варто відзначити, що «щільність» цього «залучення» серед громадян, як у минулому так і на сьогоднішній день, є неоднорідною навіть у найбільш «відкритих», демократичних суспільствах: в одному випадку політична участь обмежується реалізацією власного пасивного виборчого права; в іншому випадку ̶ безпосереднім впливом на політичні процеси. Не вдаючись у деталізацію класичних та модерних теорій еліт, ми надалі будемо розуміти під політичною елітою групу людей яка має надвисокий ступінь впливу на структуру, сутність та напрям соціальних, економічних та політичних процесів в межах соціально-політичного простору (навіть не дивлячись на формальну, юридичну рівність з іншими громадянами держави), та, навіть поза ним (якщо еліта володіє виском «експансивним» потенціалом).

Сам факт того, що у процес здійснення впливу на життя соціуму «включене» вузьке коло осіб ̶ не я проблемою. В силу вроджених якостей, виховання, особистісної мотивації не усі індивіди мають схильності та бажання проявляти активність, ініціативність та лідерські якості. Відтак, одні індивіди легко переносять відповідальність за власну долю на індивідів, що відтворюють на власному рівні високий «соціально-психологічний ранг».

Більш важливим є той факт, що не дивлячись на те, що еліта може вести суспільство хибним шляхом, обраний вектор є запрограмований на рівні інституціональної пам'яті; обумовлений соціальним середовищем, в межах якого відтворюється еліта. Під поняттям «відтворення еліти» тут і надалі я буду розуміти процес рекрутації, репродукції та циркуляції: залучення нових людей до елітарного прошарку; конструювання структур для формування кадрового резерву; періодичне залучення «свіжої крові» в елітарний прошарок. Важливо зауважити, що процес відтворення еліти відбувається як межах «закритої» (автократичної) так і в межах «відкритої» (демократичної) соціально-політичної системи: головна різниця полягає в інституціональних механізмах відтворення ̶ демократичні є більш гнучкими та ефективними [5].

Здійснюючи ефективне соціальне та економічне проектування політична еліта закладає основи суспільного благоденства; формулюючи та втілюючи національну ідею ̶ сприяє ціннісному суспільному консенсусу: обидва фактори сприяють високій легітимації існуючого соціально-політичного порядку; політична еліта отримує можливість сама корегувати соціокультурні та інституційні аспекти середовища, в межах якого сформувалася. І хоча внутрішньо-елітарні фракції можуть змінювати одна одну у владного керма, система залишається ефективною та стабільною. На сам кінець, накопичення внутрішнього ресурсного потенціалу призводить до «суб'єктивізації» державного проекту на міжнародно-політичному просторі: державна еліта конвертує свій національний успіх у можливості на регіональному \ міжнародному рівні. Поступово, найбільш успішні національні проекти відкривають для себе можливість здійснювати вплив на інші держави та їх політичні еліти.

Проблема кризи легітимності політичних еліт стала загальносвітовим трендом, що впливає на логіку соціально-політичних процесів принаймні Західної цивілізації. Ряд експертів називають цей процес «деконсолідацією демократії» ̶ процес зниження довіри до таких інститутів, як парламент, суд, зниження інтересу до виборчого процесу (ухиляння від участі у виборах), при одночасному підвищення автократичних тенденцій та альтернатив у суспільній свідомості, ідеології і практиці анти-системних партій \ кандидатів. Причину таких соціальних трансформацій часто вбачають у рості безробіття; цивілізаційними страхами західних суспільств перед майбутнім європейської, західної цивілізації; міграційна криза; зміна статусу соціальних груп; концептуальна криза існуючих західних проектів (Європейського Союзу, Американського проекту у звичному для нас вигляді). На останок, до існуючого «пакету проблем» додався низький, у порівнянні з автократичними політичними режимами, потенціал впорядкування ковід-кризи.

І хоча криза еліт та підтримуваного ними соціального порядку є світовим трендом, в Україні ця тенденція все ж, на сутнісному рівні, має іншу природу. На Заході, процес формування та відтворення політичної еліти, за різними виключеннями, історично мав більш менш послідовний характер. Відповідно, криза довіри там пояснюється кризою концепцій, сенсів та соціального благоденства, що проектуються відповідними елітами. В незалежній Україні за 30 років незалежності не сформувалося будь-яких глибоких сенсів чи концепцій; про рівень благоденства годі й говорити; суть «політики» зводилися до перерозподілу державних ресурсів між ключовими внутрішніми чи навіть зовнішніми гравцями. Відповідно, не можна говорити про існування в українській політичній системі політичної еліти, як групи осіб, що здійснює ефективне керівництво, проектування, менеджмент та управління. У випадку України можна впевнено говорити про політичний клас, що сприяє «приватизації» держави, її функціонального навантаження, ресурсів та території «олігархами» різного рівня (загальнонаціонального, локального, бюрократичного), які власне і є політичним класом.

Різниця між загальнонаціональними та локальними олігархами, як очевидно виходить з визначення, лише в масштабі ̶ перші мають інтереси в межах всієї країни, в різних секторальних, господарсько-економічних галузях (можуть займати президентське крісло); другі в межах регіону, великого \ середнього міста (можуть самі його очолювати). Перші заводять власних неформальних лобістів під різними партійними брендами до вищого законодавчого органу; другі до міських, регіональних (обласних) структур. Аналогічна ситуація і з «захопленням» медіаринку ̶ різниця, як вже зазначалося лише в масштабі. «Бюрократичні олігархи» можуть займати лише один міністерський пост в Кабміні, але володіти надвисоким ступенем впливу на урядові процеси; займати певну посаду в Адміністрації \ Офісі Президента, але визначати «стратегічну лінію» в певній важливій галузі, або в межах всієї країни. Усі разом вони становлять «внутрішнє коло» політичного класу, що виконує керуючу, менеджерську функцію. З зору інтересів дане коло є вкрай фрагментованим: окремі «фракції» знаходяться у перманентній конкуренції одна з одною, будь-які консенсуси є ситуативними та недовготривалими. У свою чергу депутати усіх рівнів, суддівський корпус, вищі чиновники правоохоронних органів та юстиції, представники та голови профільних державних департаментів і тд. становлять «зовнішнє коло» політичного класу, що здійснює виконавчу функцію стосовно реальних рішень прийнятих на рівні «внутрішнього кола».

Інший підхід запропонований українськими експертами, пропонує іншу структуру української еліти: власне олігархів, що прагнуть зберегти власні активи з одного боку, отримати нові можливості освоєння державних ресурсів та потоків з іншого; сучасний політичний прошарок, що зайшов у владу на ниві політичного успіху нинішнього Президента; «прозахідна» суб-еліта, що складається з випускників західних освітніх програм, грантових організацій, певної частини громадського сектору що виявився здатним зайти у владні кабінети, представників іноземних кампаній (чи навіть власне іноземців), яким час від часу приписують лобіювання західних інтересів в Україні через різні інституціональні механізми (наглядові ради, посади в департаментах та міністерствах, депутатство).

Структурно-функціональні особливості сучасної української «політичної еліти» прямо виходять із соціокультурних, ментальних, соціально-історичних, інституціональних чинників, що були закладені на певних етапах історичного розвитку. В межах соціального простору України, В.В. Добіджа, у своїй дисертації [2], виділяє ряд історико-політичних циклів елітотворення (які, на мою думку варто розглядати і як цикли історичного державотворення, складення української ментальності). Перший етап охоплює період Київського та Галицько-Волинського князівств, з їх подальшим включенням до складу сусідніх держав (приблизно 10-16 ст.); другий етап включає державне утворення сформоване після національно-визвольних змагань Б. Хмельницьким (17-18 ст.); імперський \ постімперський період, що пов'язаний з інкорпорацією українських земель до Російської та Австро-Угорської імперій, з подальшим примусовим «засвоєнням» українським соціумом соціально-політичних традицій цих держав, спроба сформувати власний державний проект після краху обох імперій (кінець 18 ст., 20 р. 20 ст.,); «радянський» період (який в українському експертному середовищі називають «Перша Українська республіка»); період Незалежності («Друга Українська республіка»), не виділений автором дисертації, але важливий у контексті подальшого дослідження розглядуваної теми. Щоб не зводити аналіз до суто історичного викладу (залишаючи цю поважну справу історикам), я не буду концентруватися на датах, іменах та подіях, а зроблю акцент на суспільно-політичних, структурно-організаційних моментах.

Особливості процесу відтворення еліт на першому етапі, у Київському князівстві відзначалися гетерогенним характером політичної системи (князі-бояри-народне віче), в якій керуючу роль займала саме князівська гілка, у той час, як інші дві, виконували скоріше допоміжну, функціональну роль (що відповідає підданському типу політичної культури еліт та суспільства). Інша станово-політична конфігурація склалася пізніше у Галицько-Волинському князівстві, де бояри самостійно володіли своїми землями, а не на основі княжого дарування за службу. Відтак, практикувалося спільне ̶ князівсько-боярське письмове затвердження державних рішень. Військова служба та місцеве управління виконували функцію соціального ліфту, який був рухливим, за рідкими випадкам, навіть для простих людей. Політичну культуру [1] галицько-волинського соціально-політичного простору хоча і не можна назвати активістською, але вона безумовно мала більш «відкритий», конкурентний, демократичний характер ніж у Київському князівстві.

Політична роздробленість Київської Русі, що була викликана престольною боротьбою, переважанням вузькогрупових інтересів окремих князівських династичних гілок сприяла лише поглибленню фрагментації колись єдиної держави, що зробило її легкою здобиччю зовнішніх ворогів, аж до повного поглинання Великим Князівством Литовським. Важливо зауважити, що сформований литовцями соціально-політичний порядок зберігав традиції життя, управління та статус місцевих еліт, що сприяло їх добровільній інтеграції в Литовський державний проект. Високий ступінь інституціоналізації галицько-волинського боярства сприяв більшій «відкритості», умовній «демократичності» політичної системи загалом, втім став однією з причин переважання боярських інтересів над загальнодержавними: даний фактор обумовив легку інтеграцію галицько-волинських земель та їх еліт в «польсько-католицький» державний проект.

В обох випадках було закладено дві тенденції, що продовжили відтворюватися на рівні тих соціальних систем, які територіально-історично пов'язані із сучасною Україною: пріоритет локальних, вузькогрупових інтересів над загальнодержавними (неможливість сформувати конструктивний елітарний консенсус заради спільного блага); схильність політичного класу до добровільної інтеграції в іноземні державні проекти.

Популярные статьи сейчас

Богдан потроллил Зеленского из-за лжи на пресс-конференции

Укрзализныця изменила правила покупки билетов на электрички

Зеленский психологически полностью разрушился – главный итог пресс-конференции экватора президента

В Сети появились фото Джей Ло и Бена Аффлека без ретуши

Показать еще

Звичайно, мені можуть висунути у якості контраргументу дух часу: період складання національних держав, із пріоритетом сильного центру почався лише у 16-17 ст. І Київська Русь і Галицько-Волинське князівство були типовими феодальними державами свого часу, просто з різним ступенем централізації влади (Галицько-Волинське князівство швидше еволюціонувало до умовної «англійської моделі» ̶ слабкий монарх-сильна аристократія). Втім, якщо інші державні утворення Європи змогли подолати подібні «дитячі хвороби», сучасна Україна продовжує відтворювати деструктивні практики феодальної епохи і сьогодні, через що багато українських експертів називають сучасний соціально-політичний устрій України неофеодальним.

У другому етапі елітотворення \ державотворення історичну роль набуває запорізьке козацтво, що представляло собою найбільш активістський суспільний прошарок, соціальна, військово-політична активність якого відповідала громадському типу політичної культури. Саме ця соціальна група, що представляла найбільш активних, ініціативних та авантюрних представників тогочасного соціального середовища, які не бажали миритися із існуючим на той час соціальним порядком у Речі Посполитій стала рушійною силою у національно-визвольній війні. Демократична модель організації Запорізької Січі (право голосу, виборність посад, можливість публічного висловлення думок, функціонування представницьких органів і тд.) в значній мірі вплинула на принципи функціонування Гетьманської держави. Громадський тип політичної культури козацтва заклав демократичну громадсько-політичну традицію суспільства, що відрізнялася від деспотичної моделі здійснення влади у Московському царстві.

Вже на цьому етапі можна виокремити два типи української ментальності, що стали визначними у характері протікання соціальних процесів наступних століть: «землеробський» та «козацький» [5]. Для першого була характерна пріоритетність малих соціальних груп (родини, громади, церкви), статичність соціального та сімейного життя, конформізм, прив'язаність до власної локальної спільноти. Для другого типу ментальності характерна активність, ініціативність, войовничість, рухливість, мандрівничий тип соціальної поведінки на противагу осілості та стабільності. Не дивлячись не суттєві протиріччя між цими двома типами ментальності для обох характерна виражена індивідуальність, свобода, пріоритет соціальної справедливості, соціальної рівності, анархічність, низький рівень довіри до будь-яких державних інститутів, у порівнянні з високим рівнем довіри низовим соціальним інституціям.

Саме умовна демократичність політичної системи Гетьманщини, у сукупності із зовнішніми загрозами та негативними зовнішніми впливами створили благодатний ґрунт для довготривалої, деструктивної внутрішньополітичної конкуренції ̶ доби «Руїни», яка призвела до краху державності, з подальшою інкорпорацією більшості українських земель до складу Російської Імперії. Представники української козацько-старшинської, православної, духовно-релігійної та інтелектуальної еліти прийняли активну участь в будівництві Російської Імперії: зокрема, Олександр Безбородько, Андрій Разумовський, Віктор Кочубей, Іван Паскевич, Петро Заводський займали високі пости в державній службі; Феофан Прокопович та Стефан Яворський створили «Авторське право», в якому виправдали монархічно-абсолютистську модель організації російської держави та сформували ідею про «особливу цивілізаційну роль» Росії; професор Київської духовної академії Памфіл Юркевич став одним із празасновників російської філософської школи. Таким чином тогочасна українська еліта, в умовах поступового краху державності Гетьманщини прагнучи зберегти власний соціальний статус, почала активно інтегруватися в російський політичний простір.

Третій історичний цикл пов'язаний із наслідками краху Гетьманщини та Речі Посполитої; розподілом земель етнічного заселення українців між Російською та Австрійською імперією; початком масштабного освоєння степового півдня України, після інкорпорації земель Кримського ханства у територіально-політичний простір Російської Імперії. Вже на цьому етапі починають закладатися тенденції суттєвої соціокультурної неоднорідності (гетерогенності) соціального простору України, у регіональному вимірі: процес інкорпорації українських земель у російський політичний простір супроводжувався демонтажем демократичних соціальних практик та ментальних установок, зведення логіки суспільно-політичних процесів до спільного загальноросійського знаменника; процес засвоєння степового півдня часто супроводжувався зусиллями неукраїнського етнічного компоненту, що призвело до дисбалансу у етнічній структурі великих міст Півдня та Сходу; з іншого боку, у «під-австрійській» частині метрополія періодично робила істотні поступки у громадсько-політичних та національних питаннях, в провінціях, через що активність громадського життя (кооперативний рух, формування політичних партій, громадсько-політичних рухів) тут відбувалося набагато жвавіше ніж у «підросійській» частині українського соціального простору. Багато представників національної інтелігенції з «Наддніпрянської України» вдавалися до політичної еміграції саме в «підавстрійську» частину України. Різнонаправлений розвиток історичних земель України, у купі з містечковим менталітетом українців, сприяв суттєвій фрагментації сучасного політичного та електорального ландшафту: те що український політолог Олексій Волков описав простою тезою: «В Украине можно оставить две партии: "Мой край" и "Моя хата с краю"». Така об'єктивна соціальна реальність ставала предметом періодичних спекуляцій з боку окремих представників сучасного політичного класу (як на загальнонаціональному так і на місцевому рівні) чи зовнішніх акторів.

Окрім того, даний історичний цикл співпав із процесами формування модерних націй у Європі. Україна не залишалася поза трендом загальноєвропейських процесів: провідником відповідних процесів стає культурно-освітній прошарок тогочасного українського суспільства (громадівський рух, західноукраїнські народовці і тд). Структурно даний прошарок складався з інтелігентів, юристів, академічних вчених та дрібних поміщиків, що не мали досвіду державного управління, політичної боротьби. Саме тому, коли в період «вакуму влади», на уламках постімперської простору 1917-1920 р. представники тогочасної політичної інтелігенції отримали шанс побудувати український державний проект їх спроба виявилася приречена на поразку не в останню чергу через відсутність навичок державного будівництва, нездатності мобілізовувати маси, збудувати ефективну армію, запропонувати широким суспільним групам зрозумілу концепцію подальшого розвитку, сформувати якісний постімперський політичний порядок, вибудовувати стратегічні взаємовигідні зовнішньополітичні відносини. Після краху УНР істотна частина її представників (окрім тих, хто виявилися у еміграції), продовживши тенденції минулих століть, добровільно перейшла на службу радянській владі, у період коли остання проводила політику коренізації та НЕПу.

Четвертий історичний цикл пов'язаний із утвердженням на теренах України радянської влади, що призвело до необхідності сформувати політико-управлінський прошарок, перейнятий марксистсько-ленінською ідеологією. Формально в радянській державі поняття еліти стосовно групи осіб, що здійснюють владні повноваження, не існувало на жодному рівні. Замість поняття еліта застосовувалося поняття «номенклатура». В номенклатуру входили представники робітничого класу (обов'язково члени комуністичної партії), що здійснювали управлінські функції, на певних посадах, призначення на які здійснювалося вищестоящими органами. Характер номенклатурної системи полягав, у контролі партійних органів процесу призначення посадовців та чиновників різних сфер та галузей. Відтворення самої номенклатури здійснювалося через монопольне положення партійного апарату в системі розподілу посад. І хоча радянська номенклатура в історії власного існування пережила період внутрішньої структурної еволюції та видозміни (питання окремого дослідження), як керуючий адміністративний, господарський та управлінський прошарок контролювала усі засоби виробництва, ресурси які знаходилися у колективній, державній власності: «право власності» даного політичного класу фіксувалися через існуючу систему соціальних та управлінських привілеїв, що робило радянське суспільство жорстко структурованим, становим (класовим по свої суті). Складаючи приблизно 2-3% радянського суспільства, номенклатура контролювала усі соціальні, політичні, економічні та гуманітарні процеси [6].

Як дуже вичерпно було продемонстровано у дослідженні опублікованому на Хвилі, у 2018 р., сформована в СРСР модель управління державою та суспільством, з боку вузького прошарку «бюрократії», який монопольно володіє усіма державними ресурсами та виробництвом відповідає прото-феодальним соціальним системам Азії та Близького Сходу (Індія, Персія, Єгипет). Оскільки в до-індустріальних соціальних системах головним активом являється земля, в рамках азіатського типу виробництва (за визначенням К. Маркса), даний ресурс, не дивлячись на загальнокласову приналежність, знаходився в руках вузького прошарку бюрократії, який і здійснював від імені усього населення управління цим активом. Для азіатського типу виробництва \ політарної системи організації суспільства характерні наступні риси: відсутність приватної власності; централізований, замкнений характер державної бюрократії, що здійснює майже необмежений вплив на соціально-економічні та соціально-політичні процеси; відсутність ринкових механізмів конкуренції, чітко вираженої внутрішньої соціальної диференціації.

Коли в 90-х рр. Україна отримала незалежність, пострадянська українська політична еліта продовжила неополітарну логіку управління соціально-політичними та господарсько-економічними процесами, у рамках формально демократичних, ринкових механізмів, норм та процедур: така ситуація призвела до формування режиму «конкурентної олігархії» [3], коли «перетасовка» політичної «колоди» здійснюється лише в рамках «закритої», але фрагментованої української олігархії (загальнодержавної, локальної, бюрократичної); роль «рядових» громадян в такій політичній системі зводиться до процесу легітимації (через фасадний виборчий процес) вже зробленого «колективною олігархією» вибору.

Соціально-економічна складова «конкурентної олігархії» проявилась у формуванні рентної економіки, закріплення секторальних монополій за окремими фінансово-промисловими групами, формування схем засвоєння ресурсів державного бюджету «олігархами» різного рівня, деградація малого та середнього підприємництва. Роль держави в економічному житті зводиться до простого перерозподілу державних ресурсів між ключовими зацікавленими групами (які по-суті, і «приватизували» державу та її інститути під себе), через різні державні програми, штучні тендери і ід.; ресурси, що залишилися як правило перерозподіляються для підтримки найбільш патерналістських груп населення, з метою непрямого підкупу \ «амортизації» потенційного соціального протесту.

Український політичний клас, будучи прямим наступником радянського політичного класу, характеризуються внутрішньою замкненістю яка обумовлена фактичною відсутністю ефективних, «робочих» соціальних ліфтів. Хоча український політичний клас відтворює типові українські соціальні риси, в силу внутрішньої замкненості формується власна внутрішньо-елітарна етика. Ексклюзивний доступ до державних ресурсів (адміністративних, бюджетно-фінансових, правоохоронних і тд.) формує широке коле формальних та неформальних привілеїв (ексклюзивний доступу до освоєння державних ресурсів, пільги, різні форми особистої недоторканості, «імунітет» перед системою покарання); відсутність чітко визначних обов'язків та відповідальності для представників політичного класу в юридично-правовому полі; натомість ̶ широке коло формально прописаних привілеїв. Інститут президентства також виявляється поглинутим логікою неопатримоніальної моделі здійснення публічної влади: зацікавлені групи інтересів, намагаючись захистити та примножити свої економічні та політичні активи, йдуть на неформальні домовленості з представниками виконавчої влади, в обмін на політичну, медіа-підтримку, чи взаємні поступки в бізнес сфері.

Століття бездержавності у сукупності із руйнуванням основ соціального життя українців, час від часу підштовхувало найбільш пасіонарні групи соціуму до формування громадсько-політичних, військово-політичних структур, які іноді переростали у державні \ квазі-державні утворення, чи «заміняли» державу у тих сферах де її присутність була зведена до мінімуму: Запорізька Січ, кооперативний рух в 19-20 ст., махновський рух, ОУН-УПА, обидва Майдани, військовий добровольчий та волонтерський рух ̶ є прикладами, що демонструють виражену історичну традицію громадсько-політичної активності, що закладена в українській ментальності (не дивлячись на період ерозії викликаної тоталітарним минулим). На сьогоднішній день ця традиція проявляється у високому рівні довіри до таких інститутів як армія, церква та громадські \ волонтерські організації з одного боку; низькому рівні довіри до держави та її інститутів з іншого. Прагнення побудувати українську державу уживається із тотальною недовірою до держави як явища: дається взнаки і вже згадувана містечковість, локальність української ментальності.

Бурхливий перебіг соціально-історичних процесів, в межах територій, які складають сучасну Україну сформували соціальний простір, в межах якого політична еліта відтворює не далекосяжні стратегії розвитку, програми та проекти, а власні політичні та бізнес-активи, формуючи добробут в межах свого «клану»: насправді тенденція замикання на своїй локальній соціальні групі (місцевість, спільнота, громада, родина) характерна для українського суспільства загалом, як мною вже зазначалося вище: у даному випадку український політичний клас, не дивлячись на власну замкненість лише логічно продовжує загальносуспільну тенденцію. Захищаючи власні позиції чи інтереси окремі фракції в середині українського політичного класу часто не гребують кооперацією із зовнішніми агентами, часто у шкоду державі. Представники громадського сектору, які на хвилі «вибуху» громадсько-політичної активності час від часу отримують можливість потрапити до «керуючих кабінетів» з великою долею вірогідності вбудовуються у неопатримоніальну модель організації політичних відносин: через інтеграцію в існуючі олігархічні політичні \ бізнес проекти; чи лобіюють інтереси іноземних структур.

Відсутність в Україні ефективної політичної еліти обумовлено соціальним простором, що поглинає будь-яке конструктивне лідерство. Відтак, вже згадуване аристотелівське «політичне спілкування» підмінене в українських реаліях «політичним торгом» між окремими представниками політичного класу: в якості «активу» окрім державних ресурсів виступають і прості громадяни, з яких можна вижимати кошти (шляхом оподаткування, тарифів і тд.) та електоральну підтримку (через фасадний \ квазі-конкурентний виборчий процес).

На мою думку шляхом вирішення існуючої ситуації може стати формування партії нового типу, яка б виявила здатність консолідувати довкола себе найбільш конструктивні соціальні групи, формувати альтернативну соціальну повістку. Які цінності має сповідувати дана партія і на які суспільні прошарки вона має спиратися мною вже було описано у попередній статті. Партія такого типу має стати справжнім соціальним ліфтом як для професійних політиків так і для спеціалістів у профільних сферах, які прагнуть трансформувати сучасну Україну в успішний та життєздатний державний проект.

Список літератури:

1. Алмонд, Г. Гражданская культура и стабильность демократии. (1992). Г. Алмонд, С. Верба; пер с англ. Л. Л. Галкиной. Полис. № 4. 122–134.

2. Добіжа, В. В. Формування політичної культури сучасної владної еліти в Україні [Текст] : дис. ... канд. політ. наук : 23.00.03 / Добіжа Василь Валерійович ; Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. - К., 2008. - 211 с.

3. Даль Р. Полиархия: участие и оппозиция / Пер. с англ. под ред. С. Деникиной, В. Барановой. М.: Изд-во ГУ ВШЭ, 2010. – 287 с.

4. Ємельянова І. А. Соціально-історичні аспекти формування української ментальності [Електронний ресурс] / І. А. Ємельянова // Наук. пр. Чорномор. держ. ун-ту ім. П. Могили комплексу «Києво-Могилян. акад.». Серія: Соціологія. – Електрон. дані. – Миколаїв, 2008. – Т. 84, вип. 71. – С. 58–61. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j–pdf/Npchdusoc_2008_84_71_11.pdf.

5. Крюков О. І. Формування і зміни еліт в умовах демократізації системи влади / О. І. Крюков // Сучасне суспільство. - 2014. - Вип. 1. - С. 72-81. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/cuc_2014_1_9

6. Работяжев Н.В. Механизмы рекрутирования и воспроизводства политической элиты в посткоммунистической России // Проблемы политической трансформации и модернизации России / под ред. А.Ю. Мельвиля. М., 2001. С. 18–47.