В організмі людини паралельно відбувають протилежні процеси: катаболізм та анаболізм, апоптози (запрограмована загибель клітин) та мітози (поява нових клітин). Як тільки дисиміляція починає переважати асиміляцію, що проявляється зниженням тургору шкіри, втратою м’язової маси, зниженням фертильності, то ми говоримо про старіння – біологічний процес поступової деградації частин і систем організму. Біологічна деградація, у свою чергу, суттєво погіршує контроль над проліферацією. Коли відбувається збій і баланс між проліферацією та диференціацією порушується, то ми говоримо про хворобу, яку називаємо страшним словом «рак».

Вплинути на біологічну програму ніхто не може, тому ми старіємо, хворіємо та помираємо – тобто деградація матерії прописана в геномі. У житті нікому в голову не прийде оцінювати стан макроорганізму, робити прогнози, визначати перспективи тощо, спираючись виключно на анаболічні та проліферативні процеси. Завжди дивляться як вони співвідносяться з катаболізмом та диференціацією.

Соціальний організм подібний до людського. У ньому паралельно щось створюється, а щось розпадається. Те що створюється або диференціюється у корисну якість, або не диференціюється, накопичуючись у вигляді непотребу та шкідливого баласту. Яскравий приклад – правоохоронна система. Там спостерігається розпад і деградація, а паралельно з ними фіксується активне розростання антикорупційних органів. Новостворені органи нагадують злоякісні пухлини. Тому всі ці «сапи», «набу» «дебеери», «назека», «вакси» та дивізії поліцейських з одного боку висмоктують поживні речовини з соціального організму, а з іншого боку здавлюють своєю масою залишки здорового і корисного.

Антикорупційні органи напряму пов’язані з народними повстаннями та нашим бажанням інтегруватися у Західну цивілізацію. Тому потрібно дуже обережно ставитися до оцінок екзальтованих громадських діячів та представників іноземних інститутів, які вбачають у бурхливості українських політичних подій ознаки життя і прогресу, не помічаючи при цьому розпаду та ракового розростання. Розпадаються державні та соціальні інститути, самоутилізується населення, розростаються страти паразитів, мародерів, імітаторів.

Книга доктора політичних наук та кандидата філософських наук Максима Розумного «Національна доктрина», презентація якої відбулася третього червня є «повним зібранням» дисиміляційних процесів, які відбуваються в українському суспільстві і явно переважають асиміляційні. Головною причиною цього, на думку автора, є злам старого соціального порядку і не здатність побудувати новий. Всі потуги України у напрямку Євроінтеграції, чи ще якоїсь інтеграції – є нічим іншим як відмова від побудови власної держави. Якщо українцям не вдасться приєднатися до чужого соціального порядку, то їх молода держава припинить своє існування і виконає роль поживного субстрату або добрива для інших народів, що не раз уже бувало і що чомусь трактується як ознаки імперськості.

Напередодні тридцятої річниці незалежності надзвичайно популярним видом діяльності серед політичних експертів є визначення політичного віку України. На думку більшості оцінщиків Україна нагадує дитину 7-12 років. Однак питання не у тому, що хронологічний вік не збігається з політичним, питання у тому, що існує таке поняття як дитяча прогерія (синдром Гетчінсона-Гілфорда) – передчасне старіння, обумовлене дефектом геному. Україна не просто демонструє інфантильну поведінку, вона ззовні виглядає як зістарена дитина з прямою перспективою передчасної смерті. І якщо синдром Гетчінсона-Гілфорда залишається некурабельною генетичною загадкою, то генетичні причини передчасного старіння української державності відомі всім. Соціальний порядок суспільства кодується ідеєю, яка твориться і реалізується. Неправильна ідея, або відмова від ідеї як такої є причиною передчасного політичного одряхління.

Ідея української державності

Є речі, які можна оцінити та визначити лише ретроспективно. Ідея української державності належить саме до таких. Без зайвої скромності станом на 2021 рік ми можемо констатувати, що головною ідеєю незалежності є досягнення матеріального благополуччя.

В українському варіанті матеріальне благополуччя – це отримання фізичного та нефізичного (естетичного) задоволення від матерії. Йдеться і про задоволення від накопиченої матерії (метафізична потреба), і про задоволення від виділених «ендорфінів» від з’їденого та спожитого (фізична потреба). Тобто матеріальне благополуччя – це самодостатня, кінцева і остаточна мета української незалежності.

Боротьбу за ресурси для виживання, або боротьбу з ресурси для подальшого вивільнення часу з метою його використання для рефлексії та осмислення життя, для творення красивого тощо не потрібно плутати з боротьбою за ресурси з метою їх проїдання.

Зламаний соціальний порядок та режим утилізації

Радянський соціальний порядок особливо ніхто не ламав, він самозламався ще за часів СРСР. Таким чином, можна вести мову не стільки про зламаний соціальний порядок (хоча він дійсно зламаний) скільки про створення в Україні за останні тридцять років спеціального порядку, який виправдовує будь-які дії спрямовані на досягнення добробуту. До спеціального порядку можна віднести етичний релятивізм соціуму, відсутність етичних норм в політикумі та правоохоронних органах, хаос у взаєминах між податківцями та представниками економічному сегменту життя й та далі. Тобто примітивна ідея добробуту не стільки зламала старий, скільки спродукувала новий, але ущербний соціальний порядок. Його логічним кінцем буде фрагментація, деградація та перетворення у компост цілого народу та всіх, хто опинився в орбіті його впливу, що, власне, ми і спостерігаємо в Україні.

Зрозуміло, що задоволення від життя найшвидше досягається проїданням ресурсів. Проїдання ресурсів програмує зменшення «кормової» бази з паралельним присвоєнням статусу ресурсів всьому, що тільки можна. Ресурсом стає все! І не лише об’єкти інфраструктури (залізниця, порти, митниця), земля, бурштин та карпатські смереки. Ресурсом стають донорська кров і її препарати, людські органи, яйцеклітини та ембріони тощо. Все це йде на експорт і є предметом національної гордості в одному ряду з залізною рудою, соняшниковою олією та мізками українських програмістів. А в світлі останніх ініціатив «слуг народу» про передачу лікарень у концесію іноземцям до ресурсів запропоновано включити навіть онкохворих та важких пацієнтів. Все, звичайно, під ширмою державної турботи, так само як і в ситуації з землею – коли держава затурбувалася про порушення прав громадян, які не можуть продати (проїсти) свої земельні паї.

Популярные статьи сейчас

В районе Аляски произошло "мегаземлетрясение"

Украинцам рассказали, когда повысят минималку до 7700 гривен

Названы тарифы на газ в августе у разных поставщиков

"Отважная четверка": Горбунов и Осадчая поделились радостью

Показать еще

Орієнтація на фізичне задоволення від життя і пов’язане з ним виснаженням ресурсної бази народжує специфічний тип буття – режим утилізації – коли всі розуміють або ж відчувають неминучість апокаліпсису і намагаються швидко жити і максимально брати. Звідси у суспільстві формуються життєві траєкторії карколомної кар’єри, які підтверджуються життєвими прикладами: голова верховної ради у тридцять три роки, міський голова обласного центру юнацького віку без освіти та життєвого досвіду, «жовторотий» генерал чи міністр тощо.

Базовими класами утилізаційного суспільства є мародери та імітатори. Перші «розтягують», а останні за певний відсоток забезпечують інформаційне прикриття цього «розтягування», імітуючи різного роду реформи в усіх сферах:

перейменовують міліцію у поліцію, дільничних терапевтів у сімейних лікарів;

створюють антикорупційні органи нібито для боротьби з корупцією;

створюють нових розпорядників бюджетних коштів на зразок Національної служби здоров’я, нібито для раціонального використання грошей.

Зменшення «кормової бази» постійно збільшує клас деградантів утилізаційного режиму – найбільш чисельної групи, яка найбільш агресивно проїдає мізерні ресурси, які здобуваються в процесі боротьби за виживання, розуміючи, що більшого вирвати у цьому житті не вдасться. Розпач деградантів вміло експлуатує православна церква, яка є рекордсменом з будівництва культових споруд. Релігія в Україні загалом відіграє провідну роль в імітації духовності та поглиблені моральної деградації осіб відірваних від привілейованого масштабного проїдання ресурсів.

Утилізаційний режим не передбачає витрат на «гру в довгу», горизонти бачення у ньому окресленні безпосередньо перед ротовою порожниною. У якості приклада ідеально підходять народжені державою олігархи – бюджет-залежні бізнесмени, активи яких потихеньку розтягують іноземні суб’єкти, яких як магнітом притягує внутрішній режим утилізації. Зовнішнім мародерам долучитися до розподілу ресурсів заважає українська корупція – інститут, який є захисним механізмом від апетитів західних національних еліт, наднаціональних утворень та транснаціональних корпорацій.

Українці та соціальний порядок

Поширеною є думка, що українці за своєю природою схильні до порядку, але їм щось заважає облаштувати власний. Зазвичай все списуються на складне географічне розташування та ворогів. Прихильність до порядку проявляється у поведінці українців за кордоном – вони легко інтегруються до чужих юрисдикцій. Однак повною правдою буде твердження про підпорядкування чужому не лише за кордоном, але і на своїй землі. Російський соціальний порядок був обтяжливим лише за часів СРСР – коли комуністична ідеологія у виконанні росіян не просто підправляла людську «гріховну» природу, але вирішила її зламати радикальним переглядом ставлення до власності. Тобто підпорядковуватись чужому соціальному порядку та створювати власний соціальний порядок – це різні речі, тому трактувати паразитування на чужих правилах як прихильність до порядку не зовсім коректно.

Не є новиною, що джерелом порядку є правила, а правила є похідними етичних норм, які встановлює малочисельна група, яка називається елітою. Традиційним заняттям еліти на цих землях був пошук іноземців для встановлення соціального порядку. До слова, одним з таких елітаріїв був Феофан Прокопович, який у пошуках дбайливого господаря для автохтонів запропонував Московському царю Петру І доктрину триєдиного руського народу і продав назву «Русь» Московії за невеликі гроші. Це дало підстави для створення в Україні легенди про крадіжку москалями нашої стародавньої назви, які деякі діячі намагаються повернути. Але українцям набагато корисніше у якості компенсації поцупити радянське військове прислів’я: на флоті нема слова «вкрали» – є слово «відісрав». В оригіналі воно звучить ще яскравіше.

Формально пошук варягів завжди пояснювався вимогою сакральності, що давало легітимність в міжнародних стосунках. Насправді ж за цим приховувалася неспроможність встановити соціальний порядок з-за нездатності самостійно встановлювати етичні норми. Цю неспроможність Тарас Плахтій пояснює оригінальною теорією десакралізації еліт як детермінованої властивості народу, який населяв ці території не визнавати божественного походження будь-кого зі своїх. Це штовхало до вимушеного залучення чужих для управління. Цікаво, що десакралізація державних інститутів в сучасній Україні пояснюється чужою природою влади протягом сторіч.

Думається, що роль у дескралізації українських еліт простолюдинами явно перебільшена. Головну роль у десакралізації еліт на цих землях завжди відігравали самі еліти, які відмовлялися від сакралізації – бути зразком та прикладом для інших. Політична елітарність – це претензія на божественне походження, з усіма ризиками для життя та незручностями пов’язаними з дотриманням правил та етичних норм, які треба встановити самостійно і які мають бути вищими від правил плебсу. Заявка на божественне походження – це пряма претензія на духовність, або навіть на духовну самобутність. Безсенсове життя народу не формує еліту, а безсенсове життя еліти не формує претензію на духовність та духовну самобутність та не формує претензію на зразковість.

Стратегія українців у питаннях соціального порядку насправді є дуже простою: перекласти всі вітальні ризики та побутові незручності на чужих, а самим користуватися порядком для досягнення добробуту та матеріальних благ. Самим оптимальним варіантом у такій парадигмі є позичити чужі правила разом з чужими інститутами та носіями цих правил і порушувати ці правила виправдовуючись тим, що вони чужі та ворожі. Така модель була реалізована в СРСР, розвал якого відбувся через деградацію чужих носіїв етичних норм. Але поки чужі бодай намагалися дотримуватися правил і жертвували, свої, тим часом, розтягували народну соціалістичну власність через прохідні молокозаводів та м’ясокомбінатів.

Висновки

Ідеї добробуту, комфорту, держави-сервісу – це ущербні ідеї. Дитина виходить у доросле життя і поспішає відірватися від батьківської опіки для того, щоб довести всім і собі, що вона може сама заробити на себе і може це зробити по-своєму – не обов’язково вирощуванням картоплі.

Нації стають на шлях самостійного розвитку для того, щоб реалізувати свою волю. Щоб показати собі і всім як має виглядати їх автомобіль, їх комп’ютер, їх літак, їх смартфон, їх перфоратор і як виглядає їх Бог. А не для того, щоб сказати, що у світі це уже давно є і їм треба вирішити як це все отримати. А у нас саме так ставиться питання – як отримати блага і товари, а не створити свої. Тому у нас лисі Карпати, виснажені чорноземи, порізані на металобрухт заводи, а прем’єр Гройсман рапортував свого часу про рекорди у експорті препаратів крові.

Відчуття тривоги та внутрішньої напруги створили духовність та Західну цивілізацію. Якщо український народ і його еліта не зможе вловити нерв життя, то вони ніколи не створять етичних норм та правильного соціального порядку і завжди будуть виконувати роль перегною для інших народів.

Пропонуємо подивитись розмову про соціальний порядок та режим утилізації з Максимом Розумним – автором книги «Національна доктрина».

Подписывайтесь страницу автора в Facebook, на страницу "Правого клуба" в Youtube, канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, канал Юрия Романенко на Youtube, канал Юрия Романенко в Telegram, страницу в Facebook, страницу Юрия Романенко в Instagram.