У, здавалося б, такій абсолютно політичній категорії як незалежність є абсолютно чуттєва сторона – це любов. Доброзичливість та любов приходить в життя звільнених від приниження та гноблення людей. Принаймні так мало б бути. Проте значна частина власників українських паспортів відчувають взаємну нелюбов та непотрібність у власній країні. Якщо бути об’єктивним і більш точним: не люблять нас, але не любимо і ми.

У незалежності також є естетична сторона – це краса. Ми збудували некрасиву країну. І ми розуміємо, що некрасиве виходить з нелюбові. В українській мові є два слова, котрі відображають естетичне: гарний і красивий. Перше більше характеризує створене природою, а інше – створене людиною. Наприклад, жінка може бути гарною, але не красивою. Країна у нас гарна, але не красива.

Нелюбові та некраси стало так багато, що не помічати цього уже неможливо. Періодичні пошуки причин та винних у нашому складному та розділеному суспільстві дають традиційні та очікуванні результати. Російськоорієнтовані та російсько-культурні громадяни вважають, що джерелом нелюбові й некраси в Україні є національностурбовані автохтони. Перелік претензій до них починається зі звинувачень у зарядженості на політичну боротьбу з чужим і закінчується доріканням у бідності, обумовленою орієнтованістю на архаїку та замкненість. «Як може народжуватись любов у війні та злиднях?» – приблизно так міркує не лише проросійська сторона в Україні, але й значна частина громадян з пострадянською ментальністю. Колись на радіо «Апельсин» навіть було таке ранкове шоу «Злюки хохли».

Проукраїнські громадяни вважають головною причиною нелюбові, яка отруює соціум, природну агресію та ущербну озлобленість російських зайдів закодованих монголо-татарським культурним геномом. А також вони вважають, що нелюбов нащадків орди та угрофінських племен походить від екзистенційної нелюбові до українського. Мабуть, саме тому автохтони намагаються вплинути на чужих через апеляцію до природних принад території, що знаходить своє відображення у слоганах «Любіть Україну» винесених на борди з українськими краєвидами.

Всі ці взаємні звинувачення, безперечно, є зручними пояснювальними схемами для утримання електоральних баз лідерами відповідних політичних таборів, але вони мають дуже мало спільного зі справжніми причинами чуттєвих та естетичних провалів української незалежності, з якими настав час розібратися саме прихильникам українського проекту як головними відповідальними за все, що тут відбувається.

Про яку любов ми говоримо

Не можна сказати, що тема любові є панівною в суспільному дискурсі, але заклики до любові в Україні можна почути часто. Вони лунають звідусіль: з церков, семінарів, тренінгів, соціальних та політичних бордів й так далі. Бувають періоди, коли здається, що у нас працює «любовна» армія, яка складається з священиків різних конфесій, коучів, менторів, фасилітаторів, лідерів громадської думки і, звичайно, політиків. Серед останніх беззаперечним лідером тут є Юлія Володимирівна. Згадаймо хоча б її промову на молитовному сніданку в США у лютому 2018 року.

Отже, про що говорять всі ці люди? Безперечно, вони говорять про безумовну любов. Принаймні намагаються говорити саме про неї. І з цього місця уже починаються проблеми, оскільки і «біохімічна» і «метафізична» любові є безумовними. Перша має морфологічний субстрат: гормони, медіатори, синапси. Якщо хтось вважає «гормональну» любов дикунською, первісною, чи такою, що потребує обов’язкового удосконалення – то він помиляється. Батьки лікують хвору дитину, віддаючи їй останнє, не тому що дитина виросте і забезпечить їм гідну старість, тобто не тому що це вигідно та економічно доцільно, як вчать нас лібертаріанці від охорони здоров’я, а тому що батьки люблять сина чи дочку. Так само доброволець віддає своє життя на війні не тому що у нього відберуть майно загарбники, чи тому що війна відкриває можливості розжитися трофейним, а тому що він любить свою землю. Але як і в ситуації з лікуванням дитини, такі і при добровільній участі у захисті Батьківщини ми маємо справу не з всеохоплюючою метафізичною любов’ю, обумовлену постійним розумінням свого зв’язку з усім що існує. Ми маємо справу з природною любов’ю, головним недоліком якої є егоцентричність. Це зовсім не означає, що природу треба переробляти чи ламати. Просто «біохімічну» любов треба продовжити у «квантову», вийшовши на вищий рівень свідомості.

Досить вдало відокремив «біохімічну» любов від «метафізичної» відомий американський психіатр, який зв’язав всеохоплюючу любов з свідомістю, визначивши останню як квантове поле. Людина рухається у своєму розвитку з рівня «его», переходить на рівень «лінійний розум», далі на «духовну реальність» та «просвітлення». Любов – є підрівнем духовної реальності. До речі, варто зазначити, що раціональне мислення починається саме з рівня «духовної реальності», що, власне, у черговий раз пояснює часту нераціональність та нелогічність мислення науковців та різного роду технократів, котрі вірять у силу людського розуму.

Отже, любов як похідна свідомості є також безумовною як і любов обумовлена окситоцином, але метафізична любов є всеохоплюючою – такою, що зв’язує з усім, що існує.

«Безумовна любов – постійне розуміння свого зв’язку з усім що існує. На рівні розуму життя керується головою. Але в підсумку це виявляється тупиком, ви потрапляєте в пастку, де інтелекту стає занадто багато. На рівні любові ваша голова і всі інші таланти і здібності починають служити серцю (не емоції, а вище розуміння добра і зла – це ваша совість). Це рівень пробудження для свого справжнього призначення. Ваші мотиви в таких межах чисті і не зіпсовані пристрастями его. Це рівень довічного служіння людству: Ганді, мати Тереза. На цьому рівні людина починає керувати силами, більшими, ніж вона сама. Це почуття звільнення. Інтуїція стає надзвичайно потужною» – так говорить Хокінс. Автор вважає, що цього рівня досягає лише 1 з 250 чоловік протягом життя.

Важкі проблеми любові

Висновок про недосягнення рівня духовної реальності як головної причини некрасивої країни у якій люди не люблять людей напрошується сам собою. Однак у пошуках причин нелюбові і некраси у ХХІ столітті ми можемо виходити на мислення як необхідну умову досягнення рівня свідомості, говорити про ідею чи інтелектуальну установку на любов, але ніхто на сьогодні не може сказати як еволюціонувати з низьких рівнів свідомості (апатія, страх, бажання) до високих рівнів (любов, гармонія, просвітлення). Про духовний розвиток як інструмент, шлях, практику тощо годі й говорити. Для переважної більшості «духовний розвиток» сьогодні є таким самими беззмістовним словосполученням як «громадянське суспільство».

Популярные статьи сейчас

В Украине повысят минимальную пенсию уже с 1 июля

Экономисты рассказали, каких «сюрпризов» ждать от курса доллара

Украинцам показали, как выросли цены на гречку, муку и подсолнечное масло

Циклон затопит часть Украины: какие области зальет дождями

Показать еще

Важливо також розуміти, що практики сивої давнини (молитва, прощення, покірність, медитація й так далі) неефективні для підвищення свідомості до рівня любові зовсім не тому що Французька революція замінила віру у Бога на віру в науку та розум, а тому що сучасна людина впевнена у завтрашньому дні попори всі складнощі життя. Впевненість, стабільність, гуманізм та інші досягнення цивілізації знімають у людини тривожність, напругу, переживання – головні передумови розвитку і пошуку. Разом з ними автоматично зникають ідеї, установки, мислення, воля та інші нематеріальні катеогрії.

Станом на сьогодні малочисельна когорта мислячих людей, намагаючись віднайти витоки наших соціальних негараздів у неекономічній і навіть не у інституційній площині, звертається до такої категорії як віра і пробує пояснити все неправильним розумінням віри як основи духовності. Зокрема український вчений та релігієзнавець Ігор Козловський говорить про невірне розуміння духовності як віри у Бога. Насправді під духовністю треба розуміти віру Богу, а це різні речі. Військовий оглядач та філософ Олексій Арестович говорить, що віра це похідне не від довіри, а це від вольової установки, яка вказує, що справи обстоять саме так, а не інакше.

Всі ці напрямки думок, очевидно, не позбавлені сенсу, але навіть такі інновації не дають відповіді на запитання – звідки ми знаємо як обстоять справи? – або що значить: вірити Богу? Дуже подібним до попередніх є твердження, що має значення не сама віра, а те, у що ми віримо. Однак це твердження також не пояснює звідки береться те, у що ми віримо і чому воно є правильним. Все це разом не пояснює як підвищуватиметься наш рівень свідомості до рівня любові. Просто сказати, що любов це праця і зусилля, як говорить Ігор Козловський – це заплутати всіх остаточно. Хоча пан Козловський правий на сто відсотків.

Абсолютно сміливо за дужки обговорюваної проблеми можна виносити матеріальне благополуччя, науково-технічний прогрес та інші сучасні підходити для досягнення любові у взаєминах між людьми та побудови красивої країни – ці методи є неефективні, а головне є похідними від любові.

Висновок

Перед українцями стоїть кілька складних питань, відповіді на які неможливо позичити у архаїчній парадигмі розуміння духовності як віри у Бога і навіть віри Богу, відшукати у логоцентричній моделі модерну чи безсуб’єктній та безоб’єктній парадигмі постмодерна. Все показує на те, що для того, аби вирішити важку проблему безумовної метафізичної любові потрібно зробити нетрадиційний крок, об’єднавши матерію та науку з містикою. З великою впевненістю на сьогодні можна сказати, що духовністю у сучасному нерелігійному світі є відчуття, яке має матеріальний субстрат, що знаходиться у нервовій тканині. Це відчуття сумління, яке сучасна людина навчилася притлумлювати перед матеріальними орієнтирами нав’язаними цивілізацією. Рухаючись за цим відчуттям та потрапляючи у дуже складні та небезпечні ситуації людина долає труднощі і підвищується у свідомості, долаючи шлях від страху, бажання, гордості тощо досягаючи рівня любові та просвітлення.

Без чіткого розуміння про що ми говоримо категорію любові краще не чіпати, оскільки це ще більш заплутує і завдає шкоди нашому незрілому суспільству створенням потворного, примітивного, імітаційного. Більше того – неосмислені розмови про любов ще дужче сприяють поширенню нелюбові.

Любити – це важко працювати над собою дослухаючись власного сумління, а не притлумлювати його на вимогу панівної більшісті.

Пропонуємо також подивитися розмову з Олексієм Толкачовим у якій ми намагалися з’ясувати чому українці відчувають взаємну нелюбов та будують некрасиву країну.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, страницу «Хвилі» в Instagram.