Розмірковуючи про зовнішню політику України, дрейфуючи від європейського вектору до євразійського, від євразійського до європейського, видається, що зовнішньополітичному курсу бракує узгодженості, послідовності та …стратегічності.

Втім, що слугує фундаментом зовнішньої політики? Політики національної безпеки? Національні інтереси. А на їх формулювання впливає національний світогляд. Світогляд утворює характерний тип мислення, притаманний індивідууму зокрема і народу в цілісності. Мислення на державному рівні проявляється у стратегічному мисленні, результатом якого є прийняття адекватного стратегічного рішення. Стратегічне мислення відбивається на поведінці: формулюванні національних інтересів, процесі прийняття рішень, постановці цілей і реагуванні на кризові ситуації. Тобто, стратегічне мислення є основою системи державного стратегічного планування, завдяки якій держава вибудовує основні напрямки політики національної безпеки. Іншими словами, певний тип мислення відображається на певній моделі поведінки, яка і є втіленням стратегічної культури.

Відтак, стратегічна культура – це модель поведінки, яка, по-перше, базується на певному типі мислення, світогляді та традиціях, характерних для певного народу, а по-друге, притаманна політичному істеблішменту держави, відповідальному за визначення цілей національної безпеки, розробку стратегій їх досягнення та їх реалізацію.

Стратегічна культура, як складова частина національної безпеки, дозволяє уникнути безсистемності, непослідовності державної політики. Відсутність цілісної, сформованої в Україні стратегічної культури є кореневою причиною слабкої та незбалансованої політики національної безпеки та її фундаментальної складової – зовнішньої політики. Це своєю чергою створює суттєву загрозу для подальшого успішного розвитку держави.

З одного боку, можна припустити, що стратегічна культура змінюється повільно, проте, з іншого боку, за певних умов цілком можливі радикальні зміни стратегічної культури протягом відносно невеликого проміжку часу. Імпульс таким змінам може надати драматична подія з травмуючими наслідками, наприклад, революція, війна, економічна або політична криза. Тобто подія, в рамках якої відбувається дискредитація та руйнування існуючої системи цінностей – “стратегічний травматичний шок”. Події, що викликають у народу глибокий психологічний стрес, запускають процес зміни соціальної парадигми, яка формує нові політико-культурні орієнтації. Різка і драматична переорієнтація дій в галузі забезпечення національної безпеки вимагає ре/моделювання стратегічної культури.

Яскравою ілюстрацією такої драматичної переорієнтації стратегічної культури слугує Туреччина. Термін “революція” відіграє особливу роль для турецької держави. Сучасна Туреччина з’явилась в результаті війни за незалежність, або кемалістської революції 1919-1923 рр., очолюваної Мустафою Кемалем Ататюрком. Він користувався беззаперечним політичним авторитетом і широкою популярністю, завдяки чому йому вдалося реалізувати радикальні для турецького суспільства реформи, однією з яких стала світськість. Відділення ісламу від держави зруйнувало традиційну багатовікову суспільно-політичну структуру країни. Іслам був не тільки релігією, а й способом життя для більшої частини населення. Реформи батька-засновника Ататюрка насаджувалися всупереч волі, позаяк вони йшли упоперек традиційних цінностей турецького суспільства.

Якщо національно-визвольна війна є прикладом драматичної події, здатної радикально змінити стратегічну культуру в найкоротші терміни, то останні 30 років турецької історії є практичною реалізацією теорії про те, що стратегічна культура еволюціонує поступово, протягом тривалого часу.
В останні роки зовнішньополітичний курс Турецької Республіки проходить стадію перебудови. Відхід від принципів кемалізму, повернення до ісламських релігійних традицій, посилення консерватизму в політичному курсі, розширення співпраці зі Сходом, повернення до дискурсу про спадщину Османської імперії, все це знаходить своє відображення в існуючих зовнішньополітичних концептах, які були відроджені після приходу до влади президента Ердогана.

Казахстан є взірцем того, що стратегічна культура може сформуватись не історичним шляхом, а завдяки збалансованому політичному курсу, за наявності стратегічного мислення еліти. З моменту розпаду Радянського союзу і здобуття незалежності в 1991 році перед Казахстаном постала проблема формування нації зі свого поліетнічного і поліконфесійного населення. В рамках проведення державної політики формування казахстанської нації була прийнята “Концепція формування національної ідентичності Республіки Казахстан”, у якій офіційно проголошувався курс на створення держави-нації, тобто, з точки зору влади, базовим ядром казахстанської ідентичності повинен бути принцип громадянства. При цьому основами розвитку державності були визначені економічна і гуманітарна інтеграція у світову спільноту. У 2012 році президент Назарбаєв виступив із офіційним посланням до народу країни “Стратегія-2050”, в якому повідомив про створення патріотичного акту “Мәңгілік Ел” (“Вічна держава”). Основний акцент у стратегії робиться на зростанні соціального добробуту та досягненні високих економічних показників. Державна політика спрямована, таким чином, на формування національної ідентичності в Казахстані та, як наслідок, національної державності не стільки на основі спільності мови, культури та історії народу, а на спільності прагнення до економічного і соціального успіху.

Казахстан може слугувати для України прикладом того, як стратегічна культура може бути сформульована та впроваджена політичними елітами завдяки стратегічному мисленню.

Станом на 2021 рік не можна говорити про цілісну та консолідовану стратегічну культуру України, яка б являла собою унікальну модель політичної поведінки в контексті формування державної політики національної безпеки.

В якості однієї з причин цього можна назвати відсутність суттєвого історичного досвіду України у сфері державного управління, оскільки більшу частину своєї історії, фактично починаючи з ХІ століття, з часів феодальної роздробленості, Україна не була єдиною цілісною державою з потужним централізованим управлінням та виваженим зовнішньополітичним курсом. Україна до цього часу має серйозну проблему з визначенням стратегічних цілей в галузі національної безпеки. Розташування між потужними центрами сили, які належали до різних цивілізацій було причиною постійного балансування України у виборі свого зовнішньополітичного курсу. Протягом 23 років незалежності (до 2014 року, коли курс на європейську інтеграцію було закріплено конституційно) це проявлялося у “багатовекторній політиці” і “політиці балансування”. Ініційований президентом Януковичем, “позаблоковий” статус розглядався експертами, як такий, що шкодить українським національним інтересам України.

Історико-культурні та геополітичні умови формування української національної ідентичності знайшли своє відображення в український стратегічній культурі. Історична боротьба проти неволі значно послабила тяжіння до демократизму, але посилила індивідуалізм, характерний українському народові, ядром якого є принцип свободи індивіда. Український індивідуалізм за своєю сутністю наближає Україну до європейської цивілізації та її цінностей. Обмеження можливостей самореалізації привели до негативізму – негативного ставлення до владних структур, що проявляється у низькому рівні політичної культури. Відтак, українська стратегічна культура зберігає риси пасивності та інтровертизму. У сучасних умовах такі риси негативно впливають на розбудову державності та розвиток євроатлантичного вектору зовнішньої політики України.

Події 2013-2014 років активізували процес національно-культурного відродження та переосмислення української національної ідентичності. “Революцію гідності”, визнану одним із ключових моментів українського державотворення, можна назвати тим самим “стратегічним травматичним шоком”, поштовхом до зміни або, у випадку України, до формування стратегічної культури.

Популярные статьи сейчас

Украинским ветеранам урежут сумму пенсионных выплат

Избиение сотрудником УГО танцора группы Дорофеевой попало на видео камер наблюдения

"Отважная четверка": Горбунов и Осадчая поделились радостью

Стало известно, что будет с ценами на картофель

Показать еще

У складних геополітичних умовах, у яких перебуває зараз Україна, ефективне функціонування владної еліти, за якою стоїть можливість обрання того чи іншого шляху розвитку держави, набуває особливо важливого значення. Втім, багатовікова відсутність власної державності вплинула на схильність української політичної еліти до пристосовницьких стратегій зовнішньої політики. Стратегічну культуру України, таким чином, можна схарактеризувати як неконсолідовану, оскільки український політичний істеблішмент не акумулює та не артикулює громадську думку стосовно питань національної безпеки. Реалії сьогодення вимагають від української еліти розробки послідовного курсу формування та зміцнення стратегічної культури. Виходить, що саме вузький елітарний прошарок є основним гальмом для розбудови української стратегічної культури, що ставить під загрозу належне функціонування системи національної безпеки держави.

Через нестачу історичного досвіду державного управління Україні бракує цілісної стратегічної культури, яка є визначальним фактором сучасної політики національної безпеки та збалансованого зовнішньополітичного курсу. На даному етапі розвитку держави єдиним джерелом формування стратегічної культури може виступати політичне керівництво. Втім, за роки незалежності та попри стратегічний травматичний шок, що послужив поштовхом для трансформації українського суспільства, владна еліта країни не змогла запропонувати стратегію, яка стала б основою для подальшого розвитку стратегічної культури. Відсутність такої стратегії та подальше гальмування розбудови стратегічної культури становить загрозу для формування ефективної політики національної безпеки України.