Через шість років після перемоги Євромайдану і початку російсько-українського конфлікту двосторонні відносини між Німеччиною та Україною в порівнянні з дореволюційним періодом заглибилися в багатьох областях[1]. До початку 2014 року Україна багато в чому була «білою плямою» на ментальній карті багатьох німців[2]. Між тим, в Німеччині Україна стала все більше сприйматися як важливий суб'єкт і за межами вузького кола експертів по Східній Європі[3]. Зокрема, як показано нижче, помітно покращилось двостороннє співробітництво в галузях громадянського суспільства, культурного обміну та політики розвитку[4].

Медійні і політичні дискурси у Федеративній республіці Німеччина (ФРН) як і раніше зосереджені на Москві і в основному сприймають Україну в контексті загальної т.зв. «Східної політики» Берліна[5]. Однак, починаючи з 2014 року, внутрішні політичні потрясіння в Києві, укладення великої Угоди про асоціацію України з ЄС, анексія Криму Росією, початок війни в Донецькому басейні та участь Німеччини в наступних мирних зусиллях перенесли Україну в центр уваги німецької політичної еліти[6]. Ці події зробили відносини Німеччини з Україною однією з центральних тем міжнародних справ ФРН і предметом палких публічних дебатів в Німеччині[7]. Тут подається широкий огляд деяких аспектів розвитку німецько-українських відносин в 2014-2020 роках.

Німецька економіка в Україні

Прямі інвестиції і розміщення виробництва в Україні є неоднозначними темами для німецького бізнесу. Незважаючи на ряд сприятливих інвестиційних факторів, таких як низькі виробничі і трудові витрати, а також посилена інтеграція української економіки до внутрішнього ринку ЄС, бюрократія, правова невизначеність, корупція, злочинність та еміграція кваліфікованих працівників перешкоджають діяльності всіх іноземних інвесторів в Україні, в тому числі й німецьких. Більш того, стримуючий прямі інвестиції ефект неоднозначної ситуації з національною безпекою України, як країни в геополітичній «сірій зоні», часто недооцінюється[8]. Особливо це стосується війни на Донбасі, яка триває. Незважаючи на те, що німецькі компанії все далі просуваються на схід, їх інвестиційний фокус поки залишається в західній частині країни, яка в Німеччині вважається більш безпечною.

Посольство Німеччини та Зовнішньоторговельна палата оцінюють загальну кількість одночасно діючих німецьких компаній в Україні від 2000 до 2500, в тому числі багато малих і середніх підприємств (МСП)[9]. До початку пандемії коронавірусу німецькими компаніями та інвестиціями було створено близько 60 000 українських робочих місць, тільки в сфері автомобільних поставок - близько 35 000[10]. Незважаючи на цю, в цілому, позитивну динаміку, залишається кілька проблем.

Наприклад, до сих пір немає загальновизнаної української лабораторії, що сертифікує продукти харчування і сільськогосподарську продукцію для ринку ЄС. В ході реалізації Угоди про асоціацію з ЄС до 2018 року залишили також бажати кращого реформи в областях соціальної політики, корпоративного і торгового права[11]. Серйозною перешкодою для зовнішніх інвестицій залишається амбівалентний імідж України серед широких верств населення Німеччини[12]. Країна, як і раніше, розглядається як відстала держава з високою корупцією і неефективним управлінням[13]. З української сторони, навпаки, є претензії щодо того, що німецький бізнес намагається залучити до Німеччини українських працівників, а не створювати робочі місця в Україні[14].

Незважаючи на ці труднощі, німецькі компанії, які були присутні в Україні до початку корона-кризи, в основному з оптимізмом дивилися у майбутнє і мали відповідні інвестиційні плани. Зовнішньоторговельна палата Німеччини оцінила в 2018 році можливий обсяг інвестицій німецьких компаній в Україну в наступні 10 років в 25 мільярдів доларів США[15]. Торгівля між Німеччиною і Україною відновилася після спаду 2014-2015 років до пандемії коронавирусу. У 2017 і 2018 роках її обсяг, наприклад, склав 7,8 і 8,5 млрд. доларів США відповідно.

Німецький експорт в Україну включає 22% машин і устаткування та по 16% припадають на хімічну і автомобільну промисловість. На фармацевтичну і електротехнічну промисловість та інформаційні технології припадає менше 10%. У період з 2015 по 2019 рік експорт Німеччини в Україну збільшився на 15-22% в залежності від галузі, особливо в автомобільній, машинобудівній, оптичній, хімічній, текстильній галузях і в області інформаційних технологій. Зростаюче освоєння Києва та інших міст України європейськими бюджетними авіакомпаніями призвело до того, що кількість німецьких туристів і гостей країни зросла з трохи більше 150 000 на 2015 рік[16] до більше 200 000 в 2017 році[17]. За перші два роки після скасування візового режиму українці здійснили 33 млн. поїздок до Шенгенської зони[18].

В 2018 році Україна експортувала до Німеччини товарів та послуг на сумму 2,6 млрд. євро, що на 18% більше порівняно з 2,2 млрд. євро в 2017 році, при цьому експорт тютюнових виробів виріс на 367%, коксохімічних та нафтопродуктів – на 167%, а руди – на 53%. Однак експорт комп’ютерного обладнання (-37%), фармацевтичної продукції (-21%) та шкіри (-8%) знизився[19].

Незважаючи на вищезгадані перепони для інвестицій та пандемію коронавірусу, декі експерти вважають, що перспективи німецько-української економічної співпраці в таких областях, як туризм та відновлювані джерела енергії, добрі[20]. Це стосується і сільського господарства, де був відмінений (з обмеженнями) десятилітній мораторій на купівлю-продаж землі[21]. Українська IT-індустрія, що бурхливо розвивається, пропонує зростаючі можливості для інвестицій та співпраці[22]. Повільне, але триваюче виконання Угоди про асоціацію з ЄС поступово покращує загальні умови для торгівлі та інвестицій і знижує технічні та тарифні бар'єри[23].

Політичні відносини і співробітництво з метою розвитку

З 2014 року Берлін грає центральну роль в до сих пір невдалих мирних переговорах між Україною та Росією в т.зв. Нормандському форматі та в реалізації Мінських домовленостей[24]. Як у Федеральному міністерстві закордонних справ, так і в Федеральній канцелярії, де відділи, що відповідають за підтримку окремих країн-партнерів, рідко мають більше кількох співробітників, над цими питаннями працюють постійні групи експертів по Україні. Також збільшилася кількість німецьких фахівців, які працюють в Україні.

Так, на сьогодні в Німецькому товаристві міжнародного співробітництва GIZ (Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit) задіяні понад 400 прикомандированих і місцевих співробітників в Україні. З фінансовою підтримкою ЄС, німецької держави та інших донорів, GIZ втілює великі проекти розвитку в таких областях, як децентралізація, енергоефективність, держуправління та турбота про внутрішньо переміщених осіб[25]. Крім того, в Києві працюють постійні представництва майже всіх німецьких партійних фондів, які сприяють політичному діалогу та співпраці з українським громадянським суспільством, а також представництва ряду інших напівурядових інститутів, таких як Німецький банк розвитку KfW (Kreditanstalt für Wiederaufbau)[26]. Німецькі установи також все частіше присутні за межами Києва. Так, наприклад, Фонд ім. Конрада Аденауера (близький до партії Християнсько-демократичний союз) з недавнього часу має постійне представництво в Харкові.

На додаток до внеску Німеччини в діяльність різних програм ООН та ЄС, а також ОБСЄ та її Спеціальної місії з моніторингу та інших міжнародних організацій в Україні, Берлін надав у 2015 році непов'язаний фінансовий кредит в розмірі 500 млн. євро а також пряму гуманітарну допомогу в розмірі понад 91 млн. євро. З 2014 року Федеральне міністерство економічного співробітництва та розвитку (BMZ) затвердило в цілому близько 377 мільйонів євро на проекти - часто, але не тільки втілювані GIZ - в таких областях як сталий економічний розвиток, підтримка демократії та громадянського суспільства, державне управління, боротьба з корупцією, децентралізація, підтримка внутрішньо переміщених осіб та енергоефективність. Крім цього, існують також програми співробітництва інших федеральних міністерств, наприклад, по сприянню ядерній безпеці, німецькій меншині та судовій реформі[27]. Ці заходи систематизуються та координуються між міністерствами в рамках «Плану дій для України»[28].

Однак українська сторона часто скаржиться на те, що міжнародна позиція Берліна - незважаючи на величезну залученість Німеччини в Україну - залишається амбівалентною щодо російсько-українського конфлікту[29]. Німеччина є особливо близьким європейським партнером України і, ймовірно, залишиться таким і в майбутньому[30]. Однак Берлін також бачить себе західним парламентером по відношенню до Москви, яка з 2013 року чинить особливо агресивний і, з 2014 року, військовий опір зростаючим західним зв'язкам Києва[31]. Такі паралельні зобов'язання призводять до дефіцитів в діях Берліна і частково суперечливим сигналам на адресу України та Росії[32]. Це, в свою чергу, призводить до невдоволення як в Москві, так і в Києві.

Популярные статьи сейчас

Меган Маркл, Дженнифер Лопес и другие звезды показали, как праздновали День благодарения

Поставщики раскрыли тарифы на газ в декабре: сколько заплатим

Синоптики спрогнозировали, когда в Киеве будет снегопад

В Сети появились фото Джей Ло и Бена Аффлека без ретуши

Показать еще

Додатковою проблемою, починаючи з 2014 року, стала висока плинність кадрів серед німецьких парламентарів, які активно працюють в Східній Європі. У зв'язку з несподіваною смертю Андреаса Шокенхоффа в 2014 році і Філіпа Міссфельдера в 2015 році ХДС втратив двох членів Бундестагу, що володіли особливим досвідом роботи в Східній Європі. З виходом Вернера Шульца (Союз-90 / Зелені) з Європарламенту в 2014 році, Марілуїзе Бек (Союз-90 / Зелені) і Гернота Ерлера (СДПН) з Бундестагу в 2017 році, а також Ребекки Хармс (Союз-90 / Зелені) і Ельмара Брока (ХДС) з Європарламенту в 2019 році, група літніх парламентаріїв з цінним досвідом і зв'язками в Східній Європі, а також високим рівнем інтересу до України покинула політичну сцену за короткий період. Протягом останніх 20 років ці колишні члени Європарламенту та Бундестагу відігравали важливу роль у формуванні берлінських дебатів по Східній політиці Німеччини.

Сьогодні Юрген Хардт, прес-секретар з питань зовнішньої політики парламентської фракції ХДС / ХСС в Бундестазі, серед інших, має критичну позицію відносно Москви[33]. Парламентський статс-секретар Федерального міністра продовольства і сільського господарства Петер Блезер (ХДС) бере участь в діалозі з питань аграрної політики в рамках Німецько-української парламентської групи[34]. Норберт Рьоттген (ХДС), голова Комітету закордонних справ, часто коментує ситуацію з безпеки в Східній Європі і критикує Кремль. Франк Штеффель (ХДС) також бере участь в роботі цього комітету і, зокрема, займається питаннями України[35]. Йоханн Вадепуль в якості заступника голови парламентської групи і Андреас Нік (обидва ХДС) займаються політикою безпеки в Східній Європі. У предпарламентській сфері Рупрехт Поленц, колишній голова Комітету Бундестагу закордонних справ і нинішній президент Німецької асоціації східноєвропейських досліджень, публічно виступає за ХДС з питань України[36]. В Європарламенті ХДС представляє колишній прем'єр-міністр Нижньої Саксонії Давид Макаллістер, який очолює Комітет з закордонних справ. Під його егідою в Європарламенті було прийнято низку резолюцій на підтримку України. В якості постійного доповідача по Україні в Європейському парламенті Міхаель Галер (ХДС) з 2019 року відіграє важливу роль у формуванні німецької та європейської політики щодо України[37].

У парламентській групі СДПН після виходу Ерлера на пенсію Рольф Мютценіх, експерт по Ірану та Близькому Сходу, все активніше займається і питаннями Східної політики. Важливими експертами СДПН з питань безпеки та політики ЄС щодо Східної Європи є Фріц Фельгентрой в Бундестазі і Кнут Флекенштайн в Європарламенті[38]. З 2018 року прес-секретарем фракції СДПН у Бундестазі є Нільс Шмід, який має особливий зв'язок з Україною через побратимство між його рідним містом Фільдерштадте та Полтавою. В молодості Шмід двічі брав участь в шкільному обміні з Полтавою і жив разом з приймаючою сім'єю в цьому місті в центральній частині України[39]. Йоханнес Шрапс також нещодавно почав роботу над темою України для парламентської групи СДПН в якості доповідача з питань ЄС, Європейської політики сусідства і пострадянського простору. Сімт’є Меллер, вперше обрана в Бундестаг в 2017 р. прямим мандатом з Нижньої Саксонії, є членом Зеехаймского гуртка і представляє СДПН в Німецько-українській парламентській групі з таких питань, як зовнішня політика і політика безпеки[40]. З 2020 року Йоханн Саатхофф (СДПН) займає пост уповноваженого уряду ФРН з міжгромадської співпраці з Росією, Центральною Азією і країнами «Східного партнерства».

Зелені традиційно - почасти через Чорнобильську катастрофу 1986 року - проявляють великий інтерес до України, скептично ставляться до керівництва Росії та є єдиною німецькою парламентською партією, яка однозначно відкидає проект «Північний потік - 2» (докладніше про це нижче). У предпарламентских колах до німецького дискурсу про Україну залучені колишні депутати Європарламенту та Бундестагу Ребекка Хармс і Марілуїзе Бек, а також Ральф Фюксе, колишній мер Бремена й колишній співголова фонду Генріха Белля. Омід Нуріпур є спікером із зовнішньої політики парламентської фракції Зелених у Бундестазі та головою Німецько-української парламентської групи[41]. Разом з ним велику увагу Україні приділяє Мануель Сараццін, що відповідає в парламентській фракції Зелених за питання східноєвропейської політики[42]. В Європарламенті партія представлена ​​в комітетах з питань зовнішньої політики і політики у сфері прав людини, зокрема, Клаусом Бухнером, Райнхардом Бютікофером і Барбарою Лохбілер.

Новообраний депутат Європарламенту Віола фон Крамон-Таубадель має особливий досвід роботи з Україною як колишній член Бундестагу, так і як багаторічний експерт по Східній Європі. Вона була обрана заступником голови делегації Європарламента в Комітеті Парламентської Асоціації Україна-ЄС.[43] Сергій Лагодинський, євродепутат від Зелених, обраний в 2019 році і раніше відповідав за Україну в Фонді Генріха Белля, також часто бере участь у співпраці з Україною в складі делегації Європарламенту у спільній Парламентської Асамблеї з країнами Східного партнерства «Євронест» [44].

З 2017 року Рената Альт від Вільної демократичної партії Німеччини (ВДПГ) є доповідачем по Центральній і Східній Європі, Україні, Росії та Балканам в Комітеті з закордонних справ Бундестагу. Разом із своїм колегою по партії і комітету Франком Мюллер-Розентріттом (ВДПГ) Альт була першим німецьким політиком, яка відвідала Україну після президентських виборів 2019 року для переговорів з тодішнім спікером Володимира Зеленського, а потім головою українського парламенту Дмитром Разумковим[45]. Олександр Граф Ламбсдорфф (ВДПГ), як досвідчений експерт з питань зовнішньої політики, колишній євродепутат і член ряду профільних парламентських комітетів, часто коментує теми, пов'язані з Україною[46]. Як колишній директор Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ) у Варшаві і колишній державний секретар Федерального міністерства закордонних справ Міхаель Лінк, спікер фракції ВДПГ по європейській політиці, має значний досвід роботи з Україною[47]. Штефан Тома, який також представляє фракцію ВДПГ, є одним із заступників голови Німецько-української парламентської групи[48]. В якості офіційного представника комітету з міжнародних справ Бундестагу із зовнішньоекономічних зв'язків Олександр Кулітц має справу з Україною від імені ВДПГ[49]. Однак відомі політики ВДПГ Вольфганг Кубіцки і Крістіан Лінднер в останні роки привертають до себе увагу публічними заявами, які частково можна розглядати як релятивізацію агресивної зовнішньої політики Росії щодо України. Їх та подібні заяви окремих інших представників партій демократичного центру частково близькі до апологетичних висловлювань представників партій «Ліва» та «Альтернатива для Німеччини»[50].

Україно-німецькі відносини в тіні «Північного потоку - 2»

Вже кілька років самі по собі добрі українсько-німецькі відносини ускладнювалися у зв'язку з питанням про два газопроводи «Північний потік» російської державної компанії «Газпром» з північно-західного регіону Росії в Мекленбург-Передня Померанія[51]. Перший газопровід «Північний потік» вже був ризикованим заходом з точки зору політики безпеки та сусідства[52]. Його введення в експлуатацію в 2011-2012 рр. і пов'язане з цим часткове розділення Росії та України в енергетичному секторі, можливо, було необхідною (хоча і недостатньою) умовою для початку російсько-української війни в 2014 р.[53] Геоекономічна та політична амбівалентність цих мегапроектів викликає сумніви в узгодженості проголошених цілей та інструментів нинішньої Східної, європейської та енергетичної політики Берліна, причому не тільки з українського боку[54]. Для таких східноєвропейських країн, як Польща, мільярдні проекти символізують небезпечну традицію германо-російських особливих відносин, тим більше що економічний і стратегічний сенс проектів для ЄС є спірним[55].

Як і його попередник, «Північний потік - 2» спроектований російською стороною для обходу України як транзитної країни для російського газу[56]. Новий газопровід починається на Слов'янській компресорній станції поблизу Усть-Луги і проходить звідти по дну Балтійського моря до Лубміна в районі Грайфсвальда. Звідти газ транспортується, зокрема, в розподільні вузли в Австрії[57]. Разом два газопроводи «Північний потік» зможуть транспортувати 110 мільярдів кубометрів газу на рік, що призведе, як мінімум, до значного зниження завантаження української трубопровідної системи, яка і без того використовується не повністю[58].

Прихильники «Північного потоку - 2» стверджують, що ЄС в майбутньому доведеться імпортувати значно більші обсяги газу через зниження обсягів видобутку в Європі та зростаючого значення газу як транзитної сировини для т.зв. «Енергетичного повороту» від вуглеводневих до поновлюваних енергетичних ресурсів. Крім того можна почути аргумент, що Німеччина таким чином могла б стати центральним розподільним вузлом в Європі[59]. Проект нібито хороший для конкуренції на європейському газовому ринку і, таким чином, вигідний для споживачів[60]. Посилення взаємної економічної інтеграції ЄС з Росією також розглядається позитивно, зокрема, як геостратегічний фактор у зв'язку з підйомом Китаю[61].

З боку України, багатьох східноєвропейських держав, а останнім часом і деяких німецьких коментаторів, цьому протистоїть ряд інших точок зору. Наприклад, навіть без «Північного потоку - 2» вже було більш ніж достатньо транспортних потужностей. У зв'язку з цим відкриття нового газопроводу призведе лише до закриття старих транспортних маршрутів, а не до їх диверсифікації[62]. Нова другорядна інфраструктура, якій досі приділялося мало уваги, але яка необхідна буде для використання «Північного потоку - 2», призведе до зростання цін і поставить під загрозу поворот в енергетичній політиці за рахунок зміни ринкових стимулів.

Природні заповідники опиняться під загрозою, зусилля з диверсифікації будуть підірвані, а й без того висока залежність ЄС від дедалі агресивнішої Росії в галузі енергетичної політики закріпиться. Україна втратить переговорну силу візаві Росії, в той час як ЄС як єдиний актор буде розділений через суперечку між його країнами-членами з приводу нового трубопроводу і двосторонніх домовленостей між окремими європейськими країнами та Росією[63]. Незважаючи на тісне економічне співробітництво з ЄС, все більш агресивна зовнішня політика Москви показала, що мантра німецької політики по відношенню до Росії про «зміни через торгівлю» вводить в оману. Навпаки, додаткові газові угоди побічно підтримали б різні міжнародні авантюри Кремля, в тому числі й експансію Росії на схід і південь України[64].

Незважаючи на посилення санкцій з боку США, зростаючу суспільну критику в ЄС та різні юридичні суперечки в національних і міжнародних інстанціях, проект «Північний потік - 2» до сих пір керувався потужним європейським консорціумом енергетичних компаній з Росії, Франції, Австрії, Великобританії та Німеччини. Тому у відносинах Берліна з Україною продовжує створюватися враження, що Німеччина хоче отримати національні та геостратегічні переваги за рахунок порушення елементарної безпеки і економічних інтересів своїх партнерів із Центральної та Східної Європи. Крім того, є й інші рішення, прийняті Берліном, які сприймаються як дружні Путіну, наприклад, підтримка Німеччиною повернення Росії до Парламентської Асамблеї Ради Європи влітку 2019 р.[65] В Україні такі тенденції розглядаються як попередження про те, що після відходу Ангели Меркель з політики в 2021 р. інтереси Києва в Берліні можуть втратити вагу[66].

Німецько-українські культурні відносини після Євромайдану

Зовнішня культурна та освітня політика (ЗКОП) вважається третьою опорою зовнішньої політики Німеччини - поряд з дипломатією та зовнішньоекономічної політикою. Вона покликана не тільки доповнити ці дві області, але і цілеспрямовано сформувати третю стратегію зовнішньополітичної діяльності[67]. ЗКОП фокусується на взаєморозумінні, культурних обмінах та освіті в транснаціональних рамках і з 1970-х років, починаючи зі своєї основної концептуальної орієнтації, сприяє культурному співробітництву по всьому спектру духовних цінностей[68].

Україна є однією з пріоритетних країн ЗКОП з 2014 року[69]. Цього року стартувала програма підтримки «Розширення співпраці з громадянським суспільством країн Східного партнерства та Росії», яка з 2016 року постійно інтенсифікується і включає в себе сім цільових країн. Із загального бюджету, який збільшився з початкових 4,75 млн. євро до 17 млн. євро в 2018 р., на частку двосторонніх і багатосторонніх проектів з українськими партнерами або в Україні припадало від 46% до 65%[70]. Серед проектів, представлених на період 2015-2017 років, найбільш питому вагу займають проекти в Україні - від 48% до 77%[71].

План дій для України на 2015 рік заклав «оперативний внесок федерального уряду в реконструкцію та стійку стабілізацію України»[72]. У Плані дій визначено п'ять пріоритетних областей співробітництва, до яких відносяться громадянське суспільство, освіта, наука і засоби масової інформації. Конкретними цілями в цій сфері є посилення обміну громадянським суспільством, розширення мовної і культурної роботи, просування російськомовних і україномовних ЗМІ, проведення тренінгів для журналістів.

Посередницькі організації ЗКОП працюють в Україні з високою спадкоємністю з моменту здобуття Україною незалежності в 1991 році. Таким чином, зміни, які були пов'язані зі статусом України як пріоритетної країни з 2014 року, можна спостерігати не стільки з точки зору структури, скільки з точки зору змісту. З 2014 року культурна арена розширилася тематично і стала більш диференційованою і політичною. Крім того, такі теми, як міський розвиток, екологія, фемінізм або місцева участь в суспільному житті все частіше знаходять вираження в мистецтві та культурі[73]. Нова різноманітність тем і дійових осіб відбивається в роботі німецьких культурних медіаторів.

Найважливіша посередницька організація, Гете-Інститут (ГІ) Київ, яка відкрилася в 1993 році, працює в галузі викладання німецької мови, міжнародного культурного співробітництва та підтримки українського культурного громадянського суспільства. Через культурні центри, школи вивчення німецької, читальні зали та центри навчальних матеріалів, пов'язані з Гете-Інститутом, а також в рамках партнерства з трьома німецько-українськими культурними товариствами «Баварський дім» в Одесі, «Нюрнберзький будинок» в Харкові і «Центр Gedankendach» (дослівно: дах думок) в Чернівцях, Гете-Інститут також присутній в регіонах України і співпрацює з місцевими діячами культури - особливо з представниками нового покоління[74]. ГІ регулярно бере участь в українських книжкових ярмарках, таких як львівський «Книжковий ринок» і київський «Книжковий Арсенал».

Німецька служба академічних обмінів DAAD (Deutscher Akademischer Austausch Dienst) має інформаційний центр в Україні з 1998 року[75]. Шістнадцять доцентів, викладачів і асистентів одночасно викладали німецьку мову і германістику в українських університетах в 2019 році. Крім того, DAAD співфінансує спільну магістерську програму з німецьких та європейських студій кафедри політології Києво-Могилянської академії та Інституту політичних наук Єнского університету ім. Фрідріха Шиллера у Тюрингії[76], а також викладання права на німецькій мові в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. Фінансування ряду інших проектів співробітництва в німецько-українській вищій освіті здійснюється, зокрема, в рамках програм DAAD «Діалог Схід-Захід» (з 2016 року) і «Східне партнерство» (з 1974 року)[77]. Крім того, DAAD заохочує короткострокові міжнародні академічні обміни з програмами мобільності, такими як стипендія Леонарда Ейлера, гостьові лекції або підтримка в рамках літніх шкіл короткострокового міжнародного наукового обміну.

Штутгартський Інститут міжнародних відносин (IFA), заснований в 1917 році, займається, серед іншого, заохоченням німецьких меншин у Центральній, Східній і Південно-Східній Європі, включаючи Україну[78]. З 15 робочих областей IFA, принаймні шість програм мають зв'язок з Україною. Телерадіостанція «Німецька хвиля» DW (Deutsche Welle) посилила свою роботу в Україні з 2014 року. Вона має постійний офіс у Києві й українську редакцію в Бонні, яка випускає україномовний сайт і різні формати відео, такі, як програми «Геофактор» або «Новини» висвітлюють німецько-українську тематику. Академія Deutsche Welle (DWA), як організація, що займається розвитком міжнародних ЗМІ, сприяє просуванню журналістики і свободи преси в Україні і проводить підвищення кваліфікації журналістів у Києві в співпраці з Незалежною асоціацією телерадіомовників (НАТ).

Коаліційна угода 2013 року закликала поглибити наукові дослідження Східної Європи ще до того, як вибухнула українська криза. Непідготовленість ЄС до історичних подій, що відбуваються в Україні з 2014 року, ще раз підкреслила відсутність достатньої східноєвропейської компетенції в Німеччині та інших країнах[79]. На цьому тлі в Берліні в жовтні 2016 року було засновано Центр східноєвропейських і міжнародних досліджень ZOiS (Zentrum für Osteuropa- und internationale Studien) в тематичних напрямках якого - соціальні зміни, динаміка конфліктів, міграція, молодь, політична економіка і інтеграція - Україна грає важливу роль[80].

Однак в більшості німецьких університетів досі не вистачає професорсько-викладацької позиції з, принаймні, часткової спеціалізації на Україну. Єдині однозначно україністичні академічні посади - це професури з українських культурологічних досліджень в Грайфсвальдському університеті та з історії України в Європейському університеті Віадріна у Франкфурті на Одері. Однак, і ці позиції в даний час фінансуються лише як молодші професури або на півставки. Багатий традиціями Український вільний університет (UFU) в Мюнхені є невеликим україномовним ВУЗом. Хоча UFU вийшов в останні роки з багаторічної ізоляції, він залишився на периферії німецького академічного та громадського дискурсів.

Таким чином, на сьогоднішній день в ФРН немає жодної установи, публічний профіль якої був би хоча б частково близький до профілю Гарвардського українського науково-дослідного інституту в Кембриджі, штат Массачусетс, або Канадського інституту українознавства при Університеті Альберти в Едмонтоні. Міркування, що існують в регіоні Берлін-Бранденбург, щодо створення міждисциплінарної магістерської програми з Україною поки далекі від реалізації. Німецька асоціація україністів (DAU) і Німецько-українська комісія істориків (DUHK), створена в 2015 році, виступають в якості платформ для проведення академічних досліджень та надання наукової інформації, але рідко стають видимими для широкої німецької громадськості.

Правда, Україна з 2014 року стала набагато більш популярним об'єктом досліджень і привертає все більшу увагу в рамках східноєвропейських студій, більшість з яких мають надрегіональну спрямованість. Інституційними координаторами таких академічних проектів, що включають Україну, є, наприклад, Інститут історичних досліджень Центральної та Східної Європи ім. Гердера в Марбурзі, Гіссенский науковий центр «Східна Європа» (GiZo) або Інститут дослідження Східної та Південно-Східної Європи ім. Лейбніца в Регенсбурзі. Європейський університет Віадріна у Франкфурті на Одері проводить щорічну літню школу в Україні, а Дослідницький центр по Східній Європі при Бременському університеті у співпраці з різними партнерськими установами публікує аналітичний бюлетень «Ukraine-Analysen» (Аналіз України).

Однак закриття деяких інших установ, таких як Науковий центр «Схід-Захід» (OWWZ) при Кассельському університеті або кафедр історії Східної Європи при Кельнському університеті і Католицькому університеті м. Айхштетт в Баварії, свідчить про те, що падіння німецької компетенції по Східній Європі, яке почалася до подій 2014 року, частково триває. До сих пір в Німеччині немає систематичних українських досліджень і викладання, як це існує в університетських ландшафтах в Канаді або США[81].

Замість цього, велику частину актуальної аналітичної інформації про Україну надають такі неуніверситетські установи, як Інститут європейської політики (IEP), Центр ліберальної сучасності (LibMod) і ZOiS в Берліні, а також політичні фонди, Німецьке товариство зовнішньої політики (DGAP) і Фонд науки і політики (SWP). Наприклад, Інститут європейської політики проводить нерегулярні «Українські сніданки» в Берліні, а також, починаючи з 2019 року, створив Німецько-українську дослідницьку мережу (GURN)[82]. LibMod підтримує, серед іншого, сайт «Ukraine verstehen» (Зрозуміти Україну)[83], що має високу авторитетність.

Тільки згаданий Університет Віадріна у Франкфурті на Одері в останні роки зі своєю новою професурою по українській історії (на півставці) став частковим винятком з вищевказаного правила недорозвиненості український студій в німецьких університетах. Сьогодні в ньому діє кілька взаємопов'язаних ініціатив щодо України, таких як «Український професор» і «Літня школа», а також програма стипендій для українців. Вже кілька років при університеті реалізується проект додаткової професійної освіти «Ukraine Calling» (Україна зве), спонсором якого був деякий час Фонд ім. Роберта Боша[84].

Громадянське суспільство та міста-побратими

Численні німецько-українські спільноти дружби та допомоги, що мають свої корені в 1990-х роках, а іноді й далі, а також культурні та соціально-політичні організації та ініціативи підтримують різноманітну транснаціональну мережу. В даний час в Німеччині існує 21 українське культурне об'єднання. Вони були засновані українцями в Німеччині для нетворкінгу та культурної роботи. Ці асоціації часто надають гуманітарну та - особливо після Євромайдану - політичну підтримку Україні.

Такі об'єднання, як MitOst e.V., засноване в 1996 році колишніми східноєвропейскими лекторами Фонду ім. Роберта Боша, або «Європейський обмін», обидва в Берліні, підтримують німецько-український діалог з різними ініціативами, серед яких організація «Київські діалоги» сьогодні виділяється своєю відносно високою диференціацією і видимістю. В останні роки ряд нових проектів було профінансовано в рамках вищезгаданої програми Федерального міністерства закордонних справ «Розширення співпраці з громадянським суспільством країн Східного партнерства та Росії». У 2014-2017 роках в рамках цієї програми були здійснені в цілому 116 проектів з бюджетом не менше 50000 євро.

Українсько-німецьке побратимство міст часто підтримується Федеральним міністерством економічного співробітництва та розвитку Німеччини. В даний час між Україною і Німеччиною існує 37 офіційних угод про побратимство міст, вісім з яких існують з 1980-х років. В рамках цих партнерських відносин багато українських міст, лікарні і дитячі будинки були оснащені обладнанням. З початку 2000-х років також розширився культурний, студентський і мовний обмін.

З 2001 року напівдержавне агентство «Громади в єдиному світі» (SKEW) в Бонні відповідає за консультування та підтримку місцевих органів влади, а з 2012 року є частиною некомерційного товариства Engagement Global gGmbH[85]. В рамках проекту «Муніципальне партнерство з Україною», заснованого в 2015 році, SKEW підтримала існуючі та нові проекти по побратимству міст з бюджетом, який виріс з 17500 євро в 2015 році до 760000 євро в 2017 році. Запропонований SKEW «Швидкий стартовий пакет Україна» в 2017 і 2018 роках допоміг німецько-українським міжмуніципальним відносинам на початковому етапі. З 2008 року німецько-українські міські конференції міст-побратимів також проводилися спочатку представниками громадянського суспільства, а з 2016 року в основному SKEW. Конференції не тільки служать для обміну досвідом, а й сприяють прямій співпраці та міжособистісним відносинам.

Одночасно з цим на окупованих територіях на сході України і в Криму виникає амбівалентність побратимства міст, як культурного інструменту. В основному воно спрямоване на встановлення контактів з громадянським суспільством, що виходять за рамки дипломатичних або адміністративних відносин. Ці відносини несуть не тільки все більш асиметричний характер, оскільки з 2014 року гуманітарна допомога українським містам, безпосередньо постраждалим від війни на Донбасі, набуває все більш важливе значення. У деяких партнерських відносинах Німеччини з містами в Криму міжособистісні контакти іноді пережили наслідки зсуву кордонів, які суперечать міжнародному праву. Партнерство між Ялтою і Баден-Баденом, наприклад, було продовжено громадянським суспільством - в результаті чого з 2014 року взаємні візити і спільні проекти стали здійснюватися частково нелегально і без підтримки SKEW[86].

Висновок: нові і майбутні зв'язки

Україно-німецькі відносини стали більш диференційованими після Євромайдану. У німецькому політичному дискурсі історія і доля України набула широкого вжитку відносно важливими темами. До 2020 року не відбулося і те, чого багато хто побоювався з 2014 року: Німеччина не втомилася і не відвернулася від України після багатьох років безуспішних спроб вирішення конфлікту з Росією.

В результаті історичних подій з 2014 року та їх активних публічних обговорень Україна вже не є «білою плямою» на німецькій ментальній карті[87]. Проте, громадський вплив знань про Україну все ще занадто слабкий, щоб протистояти деяким глибоко вкоріненим стереотипам про Східну Європу і триваючому домінантному іміджу України як всього лише кризової країни, що знаходиться в стані війни[88].

Коротко проілюстрована відносно непогана ситуація в культурному і міському обміні контрастує зі стагнацією в академічних українських дослідженнях та відсутністю оновленої концепції ЗКОП та її ролі в трансформаційному процесі України. У німецько-українському науковому співробітництві з 2014 року, щоправда, спостерігається зростання спільних дослідницьких проектів та академічної мобільності. В інституціональному плані, однак, мало що змінилося.

Поки що немає ні помітного україністичного інституту в Німеччині, ні гідного уваги німецького суспільствознавчого та гуманітарного центру в Україні. Так, наприклад, в Німеччині існує, як мінімум, чотири відомих інститути, які вивчають Польщу: в Дармштадті (Deutsches Polen-Institut), Лейпцигу (Polnisches Institut), Галле та Єні (Aleksander-Brückner-Zentrum für Polenstudien) і Франкфурті на Одері, і Слубіце (Collegium Polonicum). Однак навіть одної рівної установи по Україні поки не існує.

У свою чергу в Києві немає ні німецькомовного університету, як в Будапешті (Andrássy Universität) або Алмати (Deutsch-Kasachische Universität), ні Німецького історичного інституту, як у Варшаві (DHI Warschau) або Москві (DHI Moskau), ні німецько-європейського дослідницького центру, як у Вроцлаві (Willy Brandt Zentrum für Deutschland- und Europastudien) або в Санкт-Петербурзі (Zentrum für Deutschland- und Europastudien). Громадська вагомість «Київських діалогів» і Німецько-українського форуму (Deutsch-Ukrainisches Forum) помітно менше, ніж, наприклад, Санкт-Петербурзького діалогу або Німецько-російського форуму (Deutsch-Russisches Forum).

Виникає підозра, що значно вищий ступінь інституціоналізації, видимості та впливу різних німецьких установ в Росії - в порівнянні з деякими значущими організаціями ФРН, які спеціалізуються на Україні - привела до недостатньо скорегованої старої німецької «східної політики» після історичних подій 2014 року[89]. Цей феномен інерції відноситься не тільки до згаданого «Північного потоку - 2», а й до ряду інших ключових питань, таких як статус Росії в Раді Європи або перспектива членства України в ЄС, де - принаймні, з точки зору Києва - Берлін є скоріше гальмом, ніж партнером в просуванні українських інтересів.

Динамічний розвиток німецько-українського культурного і громадянського обміну з 1991 року і особливо з 2014 року свідчить про високий потенціал існуючих відносин. Подальше посилення німецького уваги до України та інституціоналізація існуючих експертних знань, ідей і мереж, наприклад, за допомогою заснування українського інституту в Берліні і німецького гуманітарного центру в Києві, поставили б україно-німецькі відносини на більш довгострокову основу та підвищили б їх суспільне сприйняття. Така інституціоналізація також з часом вплинула би на німецьку політику і дипломатію по відношенню до України.

* Сузанн Воршех (1979 р.н.), наукова співробітниця факультету культурних наук Європейського університету Віадріна у Франкфурті на Одері. Тоні Міхель (1991 р.н.), політолог, Київ. Андреас Умланд (1967 р.н.), старший експерт програми європейських, регіональних і російських досліджень Українського інституту майбутнього у Києві. Частини цього дослідження були раніше опубліковані на сайті «VoxUkraine».

[1] О двосторонніх відношеннях до 2013 р. див.: Wilfried Jilge: Dialog mit Defiziten. Die deutsch-ukrainischen Kulturbeziehungen. Bestandsaufnahme und Empfehlungen // ifa-Dokumente. № 2/2001. – Andreas Umland: Westliche Förderprogramme in der Ukraine. Einblicke in die europäisch-nordamerikanische Unterstützung ukrainischer Reformbestrebungen seit 1991 // Forschungsstelle Osteuropa Bremen: Arbeitspapiere und Materialien. № 63/2004. – Kathrin Hartmann: Dialog mit Potenzial. Die deutsch-ukrainischen Kulturbeziehungen. Bestandsaufnahme und Empfehlungen // ifa-Dokumente. № 1/2008. – Ольга В. Мельничук: Німецько-українське співробітництво у гуманітарній сфері (1990-і рр. – поч. ХХІ ст.). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук / Львівський національний університет ім. Івана Франка. Львів, 2017.

[2] Andreas Umland: Weißer Fleck. Die Ukraine in der deutschen Öffentlichkeit // Osteuropa. № 9/2012. P. 127-133.

[3] Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit: Die Ukraine in den Augen Deutschlands. Bilder und Wahrnehmungen eines Landes im Umbruch. Büro für politische Kommunikation. Kiew, 2018.

[4] Susann Worschech: Deutsch-ukrainische Kulturbeziehungen. Veränderungen nach dem Euromaidan // ifa-Edition Kultur und Außenpolitik. Stuttgart, 2020.

[5] Gemma Pörzgen: Moskau fest im Blick. Die deutschen Medien und die Ukraine // Osteuropa. №№ 5-6/2014. P. 295-310.

[6] Olga Bertelsen, ed.: Revolution and War in Contemporary Ukraine. The Challenge of Change. Stuttgart, 2016. – Elizabeth A. Wood et al.: Roots of Russia’s War in Ukraine. Washington, 2016. – Derek Averre und Kataryna Wolczuk, eds.: The Ukraine Conflict. Security, Identity and Politics in the Wider Europe. Abingdon, 2019. – Mychailo Wynnyckij: Ukraine’s Maidan, Russia’s War. A Chronicle and Analysis of the Revolution of Dignity. Stuttgart, 2019.

[7] Напр.: Friedenssicherung statt Expansionsbelohnung. Aufruf von über 100 deutschsprachigen OsteuropaexpertInnen zu einer realitätsbasierten statt illusionsgeleiteten Russlandpolitik // Zeit Online, 11 Deсember 2014. www.zeit.de/politik/2014-12/aufruf-friedenssicherung-statt-expansionsbelohnung.

[8] Andreas Umland: Investitionen schützen. Wie man den ukrainischen Staat und seine Wirtschaft retten kann // Internationale Politik. № 4/2015. P. 78-83.

[9] На МСП працює не більше 249 осіб, річний оборот не перевищує 50 мільйонів євро, а загальний баланс не перевищує 43 мільйонів євро. См.: EMPFEHLUNG DER KOMMISSION vom 6. Mai 2003 betreffend die Definition der Kleinstunternehmen sowie der kleinen und mittleren Unternehmen // Amtsblatt der Europäischen Union L124/36, 20 May 2003. https://eur-lex.europa.eu/legal-content/DE/TXT/PDF/?uri=CELEX:32003H0361&from=EN.

[10] Brian Bonner: World in Ukraine. Andreas Lier says German businesses bullish on Ukraine // Kyiv Post, 28 September 2018. https://www.kyivpost.com/business/world-in-ukraine-andreas-lier-says-german-businesses-bullish-on-ukraine.html.

[11] Ukrainian Centre for European Policy: Ukraine and the Association Agreement. Implementation and Monitoring 2014-2018 // Konrad Adenauer Stiftung, 17 December 2018. https://www.kas.de/documents/270026/4625039/2019+ENG+Ukraine+and+the+AA.+Implementetion+Monitoring+Report+2014-2018.pdf/0ddeaea0-474b-7570-9107-0d7fc7465a8b?version=1.0&t=1555423945303.

[12] What Is Ukraine’s Perception in the EU? Cases of Germany, France, Italy, Poland // New Europe Center, 18 November 2020. neweurope.org.ua/en/analytics/yak-spryjmayut-ukrayinu-v-krayinah-yes.

[13] Alyona Getmanchuk, Sergiy Solodkyy, Susan Stewart & Ljudmyla Melnyk: Priorities and Expectations from Ukraine and Germany. Kyiv-Berlin, 2020, P. 32. http://neweurope.org.ua/wp-content/uploads/2020/06/German-Ukrainian_eng_FINAL_15_06.pdf.

[14] Getmanchuk, Solodkyy, Stewart & Melnyk: Priorities and Expectations from Ukraine and Germany.

[15] Bonner: World in Ukraine.

[16] Administration of the State Frontier Service of Ukraine. Foreign Citizens who visited Ukraine in 2015 year, by country // UkrStat, 2015. http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2013/tyr/tyr_e/vig2015_e.htm.

[17] Administration of the State Frontier Service of Ukraine. Foreign Citizens who visited Ukraine in 2017 year, by country // UkrStat, 2017. http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2013/tyr/tyr_e/vig2017_e.htm.

[18] Schengen Visa Info. Ukrainians made 33 Million Trips to the Schengen Area Within Two Years // Schengenvisa Info, 13 May 2019. https://www.schengenvisainfo.com/news/ukrainians-made-33-million-trips-to-the-schengen-area-within-two-years/.

[19] Павло Яворський, Ольга Ніколаєва, Олександр Шепотило, Марина Хорунжа, Світлана Таран, Крістіна Челмакіна: Як збільшити та диверсифікувати український експорт до Німеччини? Аналіз та рекомендації. Kyiv School of Economics, 2019. https://kse.ua/wp-content/uploads/2019/09/KSE-Trade_Intesifying-UA-exports-to-Germany.pdf.

[20] Renewables in Ukraine // KPMG, July 2019. https://home.kpmg/content/dam/kpmg/ua/pdf/2019/08/Renewables-in-Ukraine-Report-2019-en.pdf [дата звернення: 20.03.2020].

[21] Bodenreform ist eine Investition in die Zukunft der Ukraine // Deutsch-Ukrainischer Agrarpolitischer Dialog, 10 December 2019. https://www.apd-ukraine.de/de/1117-bodenreform-ist-eine-investition-in-die-zukunft-der-ukraine.

[22] Mariana Malashniak: Software Development in Ukraine. 2019-2020 Market Report // N-iX, 29 August 2019. https://www.n-ix.com/software-development-in-ukraine-2019-2020-market-report/.

[23] Стан імплементації завдань // Європейська правда. 20 березня 2020. http://navigator.eurointegration.com.ua/tasks.

[24] Getmanchuk, Solodkyy, Stewart & Melnyk: Priorities and Expectations from Ukraine and Germany. P. 33.

[25] Ukraine. Die GIZ vor Ort // Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ) GmbH, 31 December 2019. https://www.giz.de/de/weltweit/302.html.

[26] Deutsche Institutionen in der Ukraine // Auswärtiges Amt, 22 November 2017. https://kiew.diplo.de/ua-de/themen/willkommen/deu-institutionen/1309428.

[27] Ukraine: Beziehungen zu Deutschland // Auswärtiges Amt, 5 March 2020. https://www.auswaertiges-amt.de/de/aussenpolitik/laender/ukraine-node/bilaterale-beziehungen/202760.

[28] Aktionsplan Ukraine // Auswärtiges Amt, 2015. https://kiew.diplo.de/ua-de/themen/politik/aktionsplan2015/1238568.

[29] Silke Bigalke: Versuchen wir, das Beste daraus zu machen // Süddeutsche Zeitung, 29.Januar 2020. https://www.sueddeutsche.de/politik/besuch-in-russland-versuchen-wir-das-beste-daraus-zu-machen-1.4776252

[30] Andreas Umland: Can Germany Become a Major Ally of Ukraine? Counterintuitive Deliberations on a Coming Partnership between Kyiv and Berlin // World Affairs. № 1/2020. P. 74-89.

[31] Igor Gretskiy: Lukyanov Doctrin. Conceptual Origins of Russia’s Hybrid Foreign Policy – The Case of Ukraine // Saint Louis University Law Journal. № 1/2020. P. 1-21.

[32] André Härtel: The EU Member States and the Crisis in Ukraine. Towards an Eclectic Explanation // Romanian Journal of European Affairs. №2/2019. Р. 87-10; Maryna Rabinovych: How the Federal Republic Reacted to Russia’s Annexation of Crimea. Berlin’s Diplomatic Response and German Media Representations in 2014–2020 // Journal of Soviet and Post-Soviet Politics and Society. № 2/2020. P. 213-240.

[33] Jürgen Hardt: Russische Provokationen gegen die Ukraine stellen neue Eskalationsstufe dar // CDU/CSU-Bundestagsfraktion, 26 November 2018. https://www.cducsu.de/presse/pressemitteilungen/russische-provokationen-gegen-ukraine-stellen-neue-eskalationsstufe-dar.

[34] Antrittsbesuch des Botschafters der Ukraine im BMEL // Peter-Bleser.de, 18 March 2015. https://www.peter-bleser.de/neuigkeit/antrittsbesuch-des-botschafters-der-ukraine-im-bmel.

[35] Ukraine-Konflikt. Russland verordnet Öl-Exportstopp ins Nachbarland // Merkur, 19 December 2019. https://www.merkur.de/politik/ukraine-konflikt-merkel-fordert-freilassung-von-russland-festgenommenen-matrosen-zr-10757284.html

[37] Entschließung zur Lage im Azowschen Meer // Europäisches Parlament, 25 October 2018. http://www.europarl.europa.eu/doceo/document/TA-8-2018-0435_DE.html. – Entschließung zu Russland, insbesondere dem Fall des ukrainischen politischen Gefangenen Oleh Senzow // Europäisches Parlament, 14 June 2018. http://www.europarl.europa.eu/doceo/document/TA-8-2018-0259_DE.html. – Entschließung zur Umsetzung des Assoziierungsabkommens zwischen der EU und der Ukraine // Europäisches Parlament, 12 December 2018. http://www.europarl.europa.eu/doceo/document/TA-8-2018-0518_DE.html.

[39] Markus Wehner: SPD strebt neuen Umgang mit Moskau an // Frankfurter Allgemeine Zeitung, 27 December 2018. https://www.faz.net/aktuell/politik/inland/wie-die-spd-ihre-ostpolitik-veraendern-will-15961351.html

[40] Ergebnis und Wahlsieger im Wahlkreis 26 // Die Welt, 25 September 2017. https://www.welt.de/politik/bundestagswahl/article168296721/Ergebnis-und-Wahlsieger-im-Wahlkreis-26.html

[41] Stefan Kegel: Außenpolitischer Sprecher der Grünen: "Dem Frieden kaum nähergekommen" // Märkische Oderzeitung, 11 December 2019. www.moz.de/artikel-ansicht/dg/0/1/1771843/.

[42] Manuel Sarrazin. https://manuelsarrazin.de.

[43] Viola von Cramon-Taubadel. https://www.europarl.europa.eu/meps/de/197451/VIOLA_VON+CRAMON-TAUBADEL/home.

[44] Sergey Lagodinsky. https://www.europarl.europa.eu/meps/de/197460/SERGEY_LAGODINSKY/home.

[45] Norbert Wallet: Ihr großes Vorbild heißt Hans-Dietrich Genscher // Stuttgarter Zeitung, 2 May 2019. https://www.stuttgarter-zeitung.de/inhalt.ostpolitik-ihr-grosses-vorbild-heisst-hans-dietrich-genscher.f27c3ec7-449b-45a0-928c-c6f56fba9317.html.

[46] Friedensprozess in der Ost-Ukraine unterstützen // Portal Liberal, 23 April 2019, www.liberale.de/content/friedensprozess-der-ost-ukraine-unterstuetzen.

[47] „Von russischer Seite zeichnet sich ein Muster ab“ // Deutschlandfunk, 5 December 2019. https://www.deutschlandfunk.de/michael-link-fdp-zu-mord-an-georgier-von-russischer-seite.694.de.html

[48] „Mdantsane e.V.“ lädt zum Ukraine Forum // Kreisbote, 3 February 2019. https://www.kreisbote.de/lokales/kempten/ukraine-forum-mdantsane-unter-vorsitz-brigitte-roempp-11623915.html

[49] Jungunternehmer in der Ukraine // OAOEV, 9 September 2018. https://www.oaoev.de/de/jungunternehmer-der-ukraine.

[50] Jan-Philipp Hein: Liberale Irrläufer – die Russlandpolitik der FDP // Schleswig-Holsteinische Zeitung, 13 August 2017. https://www.shz.de/deutschland-welt/politik/liberale-irrlaeufer-die-russlandpolitik-der-fdp-id17555986.html.

[51] См., напр.: Михаил Гончар: Русско-немецкий газовый спрут против США // Сегодня, 21 июля 2020. www.segodnya.ua/opinion/goncharcolumn/russko-nemeckiy-gazovyy-sprut-protiv-ssha-ukr-1465029.html.

[52] Andreas Stein: Zu den ökonomischen Auswirkungen der Ostseepipeline auf die Ukraine // Ukraine-Nachrichten, 13 May 2010. ukraine-nachrichten.de/ökonomischen-auswirkungen-ostseepipeline-ukraine_2449. – Andreas Umland: Berlin, Kiew, Moskau und die Röhre. Die deutsche Ostpolitik im Spannungsfeld der russisch-ukrainischen Beziehungen // Zeitschrift für Außen- und Sicherheitspolitik. № 3/2013. P. 413-428.

[53] Andreas Umland: Die deutsche Russlandpolitik im Lichte des Ukraine-Konflikts. Schein und Sein des interdependenztheoretischen Ansatzes zur Friedenssicherung in Europa // Dialog Forum, 15 May 2020. https://forumdialog.eu/die-deutsche-russlandpolitik-im-lichte-des-ukraine-konflikts/.

[54] Severin Fischer: Nord Stream 2. Trust in Europe // CSS Policy Perspectives. № 4/2016. – Andreas Goldthau: Assessing Nord Stream 2. Regulation, Geopolitics & Energy Security in the EU, Central Eastern Europe & the UK // European Center for Energy and Ressource Security Strategy Paper. № 10/2016. – Antto Vihma und Mikael Wigell: Unclear and Present Danger. Russia’s Geoeconomics and the Nord Stream II Pipeline // Global Affairs. № 4/2016. P. 377-388. – Kai-Olaf Lang and Kirsten Westphal: Nord Stream 2. A Political and Economic Contextualisation // SWP Research Paper. № 3/2017. – Margarita Assenova: Europe and Nord Stream 2. Myths, Reality, and the Way Forward. Washington, 2018. – Andreas Heinrich und Heiko Pleines: Towards a Common European Energy Policy? Energy Security Debates in Poland and Germany. The Case of the Nord Stream Pipeline // Anne Jenichen und Ulrike Liebert, eds.: Europeanisation vs. Renationalisation. Learning from Crisis for European Political Development. Leverkusen, 2019. P. 169-182.

[55] Aleksandra Gawlikowska-Fyk, Marcin Terlikowski, Bartosz Wiśniewski, Szymon Zaręba: Nord Stream 2. Inconvenient Questions // PISM Policy Paper. № 5/2018. www.pism.pl/file/2c4add64-b729-48d0-a7bc-03e1beb570cc. – Piotr Przybyło: The Real Financial Costs of Nord Stream 2. Economic Sensitivity Analysis of the Alternatives to the Offshore Pipeline. Warsaw: Casimir Pulaski Foundation, 2019. pulaski.pl/wp-content/uploads/2019/05/Raport_NordStream_TS-1.pdf.

[56] Andreas Umland: Geopolitischer „Wandel durch Handel“. Die ukrainische Frage als sicherheitspolitischer Risikofaktor der deutsch-russischen Wirtschaftskooperation // Ukraine-Nachrichten, 24 July 2013. https://ukraine-nachrichten.de/geopolitischer-wandel-durch-handel-ukrainische-frage-sicherheitspolitischer-risikofaktor-deutsch-russischen-wirtschaftskooperation_3796.

[57] Przybyło: The Real Financial Cost of Nord Stream 2. P. 7.

[58] Dmytro Naumenko: Russian Gas Transit Through Ukraine After Nord Stream 2 // Konrad Adenauer Stiftung, 2018. https://www.kas.de/documents/270026/0/Russian+gas+transit+through+Ukraine+after+NS2.+Scenario+Analysis.pdf/.

[59] Gawlikowska-Fyk, Terlikowski, Wiśniewski, Zaręba: Nord Stream 2. P. 2-5

[60] Fischer: Nord Stream 2. P. 4.

[61] Thomas Kunze: Nord Stream 2. Die letzte Phase // Konrad Adenauer Stiftung, 31 March 2020. https://www.kas.de/de/laenderberichte/detail/-/content/nord-stream-2-die-letzte-phase.

[62] Roland Götz: Nord Stream 2. Die politisierte Pipeline // Osteuropa. №№ 1-2/2019. P. 23–32.

[63] Gawlikowska-Fyk, Terlikowski, Wiśniewski, Zaręba: Nord Stream 2. P. 2-8; Przybyło: The Real Financial Cost of Nord Stream 2. P. 7-14.

[64] Wolfgang Seibel: Arduous Learning or New Uncertainties? The Emergence of German Diplomacy in the Ukrainian Crisis // Global Policy. № 6/2015. P. 60; Umland: Can Germany Become a Major Ally of Ukraine? Р. 85; Stefan Meister: From Ostpolitik to EU-Russia Interdependence. Germany’s Perspective // DGAP, May 2019. https://dgap.org/system/files/article_pdfs/sm_eurus_book_evi_may_2019-web-seiten-25-44.pdf. P. 26-27.

[65] Gute Nachricht für die russische Zivilgesellschaft // Auswärtiges Amt, 26 June 2019. https://www.auswaertiges-amt.de/de/aussenpolitik/internationale-organisationen/-russland-europarat/2229374.

[66] Getmanchuk, Solodkyy, Stewart & Melnyk: Priorities and Expectations from Ukraine and Germany. P. 31-33.

[67] Deutscher Bundestag - Wissenschaftliche Dienste: Auswärtige Kulturpolitik in der Bundesrepublik Deutschland. Konzeptionelle Grundlagen und institutionelle Entwicklung seit 1945. Berlin, 2003, 15-16.

[68] Kurt-Jürgen Maaß: Vielfältige Umsetzungen - Ziele und Instrumente der Auswärtigen Kulturpolitik // Kultur und Außenpolitik. Handbuch für Wissenschaft und Praxis. Baden-Baden, 2015. P. 47–54, тут 47-48.

[69] Наступний розділ оснований на дослідницькому проекті «Німецько-українські культурні відносини. Зміни після Євромайдану», який проводився в рамках дослідницької програми інституту міжнародних відносин «Культура і зовнішня політика». Див. Worschech: Deutsch-ukrainische Kulturbeziehungen.

[70] Deutscher Bundestag: Drucksache 18/13361. Antwort der Bundesregierung auf die Kleine Anfrage der Abgeordneten Andrej Hunko, Dr. André Hahn, Katrin Kunert, weiterer Abgeordneter und der Fraktion DIE LINKE // Die deutsch-ukrainische Zusammenarbeit und die Zivilgesellschaft. http://dipbt.bundestag.de/dip21/btd/18/133/1813361.pdf>. – Bundesministerium der Finanzen: Haushaltsplan 2014 – Einzelplan. Berlin, 2014. – Bundesministerium der Finanzen: Haushaltsplan 2015 – Einzelplan. Berlin, 2015. – Bundesministerium der Finanzen: Haushaltsplan 2016 – Einzelplan. Berlin, 2016. – Bundesministerium der Finanzen: Haushaltsplan 2017 – Einzelplan. Berlin, 2017. – Bundesministerium der Finanzen: Haushaltsplan 2018 – Einzelplan. Berlin, 2018.

[71] Deutscher Bundestag: Drucksache 18/13361. P. 22.

[72] Bundesregierung: Aktionsplan Ukraine. Berlin, 2015.

[73] Докладний опис див.: Worschech: Deutsch-ukrainische Kulturbeziehungen.

[74] Ця оцінка заснована на емпіричних даних, зібраних Сузанн Воршех в ході експертних інтерв'ю в жовтні / листопаді 2018 р.

[75] Über uns // DAAD Ukraine. https://www.daad-ukraine.org/de/ueber-uns/.

[76] Deutschland- und Europastudien // Universität Jena. https://www.des.uni-jena.de.

[79] Manfred Sapper: Mehr Expertise wagen. Russland- und Osteuropakompetenz in Deutschland // Aus Politik und Zeitgeschichte. №№ 21-22/2017. P. 33-38.

[80] Forschungsschwerpunkte. www.zois-berlin.de/forschung/forschungsschwerpunkte/.

[81] Крім вищезазначених провідних інститутів у Гарварді й Альберті, є відомі українські програми в Колумбійському університеті в Нью-Йорку, Університеті Торонто, Університеті Оттави, Університеті Джорджа Вашингтона у Вашингтоні та Університеті Манітоби.

[82] Das Projekt „German Ukrainian Researchers Network“. iep-berlin.de/forschung/erweiterung-nachbarschaft-und-zentralasien/gurn/.

[83] Ukraine verstehen. Ein Projekt des LibMod – Zentrum Liberale Moderne. https://ukraineverstehen.libmod.de.

[84] Ukraine Calling. Ukraine-Kompetenz im Dialog. Berufsbegleitende Weiterbildung zur Ukraine. www.europa-uni.de/de/struktur/unileitung/projekte/ukrainecalling/index.html.

[85] Servicestelle Kommunen in der Einen Welt. https://skew.engagement-global.de.

[86] Подальші спостереження і джерела у Worschech: Deutsch-ukrainische Kulturbeziehungen, розділи 6 & 7.

[87] Umland: Weißer Fleck.

[88] Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit: Die Ukraine in den Augen Deutschlands.

[89] Stefan Meister: Lehren aus der Krise. Die Ukraine, Russland und die EU // Osteuropa. №№ 5-6/2014. P. 223-332. – Andreas Heinemann-Grüder: Lehren aus dem Ukrainekonflikt. Das Stockholm-Syndrom der „Putin-Versteher“ // Osteuropa. № 4/2015. P. 3-23. – Andreas Umland: Die friedenspolitische Ambivalenz deutscher Pipelinedeals mit Moskau – eine interdependenztheoretische Erklärung des russisch-ukrainischen Konfliktes // Sirius. Zeitschrift für Strategische Analysen. № 3/2020. P. 293-303.