Соціологічні опитування ніколи не покажуть пріоритетність мовного питання. «Мова» знаходиться на «сто дев’ятому» місці серед проблем, які турбують громадян України. Однак коли суспільне життя підходить ближче до виборів, то однією зі сторін або малюється карта з трьома сортами українців, або приймається мовний закон, і все спалахує як стерня у серпневу спеку від недопалку. Про метафізичні пріоритети громадян дуже добре знають політтехнологи та політики і регулярно цим користуються.

Помилкою буде вважати, що минулі президентські вибори відбулося поза мовним контекстом. Просто Зеленському вдалося переконати одних, що новий мовний закон, прийнятий 2019 року в акурат перед виборами буде виконуватися, а інших запевнити у тому, що його скасують як русофобський. Досягнути цього вдалося вчасним мовчанням. Однак мовчання не може тривати вічно і орієнтуючись виключно на настрої переважаючої частини суспільства президент країни дає хід нормам «антиківалівського» проекту. Якби настрої були іншими, то і рішення було б протилежним.

З політтехнологічної точки зору обрання сфери обслуговування плацдармом для реалізації програми українізації є бездоганним та вивіреним кроком. По-перше, в кафе офіціантами працюють молоді люди, які закінчували державні школи і здавали ЗНО з української мови, і тут уже не пройде благання змилуватися над віком старенької бабусі, пробачивши їй імперсько-комуністичне минуле. По-друге, сфера обслуговування має статус ринкової, тобто такої, де на клієнтові заробляють. А це означає, що хто платить, тому й годять. Найзручніше буде реалізувати мовну політику, мабуть, у приватних медичних клініках, діяльність яких трактується як бізнес на стражданнях, і там найлегше буде примусити до належного обслуговування. Те що наймані працівники таких клінік часто отримують мізерні гроші нікого з клієнтів не хвилює.

Однак українізація через експлуатацію статусу прислуги, урочисто наданого державою суб’єкту підприємницької діяльності, виглядає, прямо скажемо, ущербно і підлувато. Ну, явно не так як проводилася русифікація: з наданням статусу будівельника світлого майбутнього з примусовим вивченням українськими селянами напам’ять «Во дни сомнений, во дни тягостных раздумий о судьбах моей родины, – ты один мне поддержка и опора, о великий, могучий, правдивый и свободный русский язык!». Це, по-перше. По-друге, хитрий «захід від базару» так чи інакше вимагатиме відповіді на питання чому закон не діє у зворотному напрямку – коли сервіс надає україномовний, а клієнтом є російськомовний. І всі знають відповіді на це питання, лише бояться його озвучити: якщо спробувати застосувати «реверс» – почнеться громадянська війна, тут і одразу.

Тому у такій делікатній справі як насильницька українізація без прямих запитань і прямих відповідей все одно не обійтись. Передусім послідовники національного проекту мали б поставити собі очевидне і перезріле запитання: чому на тридцятому році незалежності двадцятирічний студент столичного вищого навчального закладу, працюючи ввечері у кав’ярні і знаючи українську мову, відмовляється відповідати україномовному відвідувачу взаємністю, не кажучи уже про ініціацію розмови українською? Шукаючи на нього відповідь нескладно запідозрити або нелояльність молодої людини до українського державного проекту як такого, або демонстративну неповагу до україномовних. Як правило такі речі примітивно пояснюються генетично детермінованою ненавистю до всього українського. Цілком можливо, що так і є, але чому значна частина населення є українофобами і голосують за ОПЗЖ, а інша частина вважає українське другорядним чи вторинним, не вартим уваги?

Послідовники незалежності, до яких належить і автор цього тексту, мають розуміти, що національний проект 1991 року відкривав перспективи, давав надії на майбутнє усім. І економічно орієнтованим прагматикам, і науковцям-матеріалістам, і русифікованим, і навіть російськоорієнтованим. Тобто не лише натхненим і цілеспрямованим, але й пригніченим та дезорієнтованим банкрутством комуністичної ідеології і російського імперіалізму. Як це не дивно читатиметься, але перспективи відкривалися завдяки наявності моральних авторитетів в колі націоналістів – людей, які користувалися куди більшою повагою на той час, ніж розкладена радянська номенклатура, публічні промови якої годилися хіба для панахиди. Лук’яненка, Чорновола, Хмару, Мариновича та інших багато ненавиділи, але поважали і десь в глибині душі готові були почекати і дати шанс, діватися все одно було нікуди. І ось саме ця етична та економічна перспектива мала стати провідником українізації, яка спиралася на природне право етнічних українців бути лідерами у створені політичної нації за принципом плавильного котла.

Але ця перспектива згасла через ідеологічну та політико-філософську неспроможність моральних авторитетів, що не дозволило останнім отримати реальну владу. В результаті економічний, а згодом і політичний вплив перейшов до рук соціальних паразитів – побічного продукту комуністичного солідаризму, від яких, власне, і розвалився СРСР. Хтось з цих паразитів ходив у вишиванці, хтось зустрічав новий рік за московським часом, це не так важливо. Українізація втратила локомотив, який її мав тягнути.

На руїнах етичних та економічних перспектив, без наявності моральних авторитетів ми продовжуємо будувати національний проект від якого залишилися тільки українська мова. Причім ми не просто не маємо лідерів нації. На місце Чорновола і Гузара прихильники українського національного проекту власноруч поставили моральних уродів, які ще вчора були українофобами і за іронією долі є ще більшими невігласами в управлінні країною та розумінні соціально-економічних процесів, ніж письменники та поети початку 90-х.

Одним з перших проблему у контексті вихолощення націоналізму та національного проекту представив соціальний психолог Олег Покальчук у статті «Незалежність, колгоспна психологія, невиправдана ейфорія й депресія», в акурат 24 серпня до 29-ї річниці Незалежності. Зокрема автор відзначає, що націоналізм є високоефективним, доки він є ідеологією недержавної нації. Тобто інструментом деколонізації і стартапом державотворення. Далі націоналізм повинен природним чином перетворюватись на конкурентні ідеології дієвих (а не фейкових, як в Україні зараз) політичних партій. Це пов’язано в першу чергу з компетентністю щодо реальних, а не вичитаних із перекладних книжок, механізмів державного управління. У другу чергу – з жорсткістю, навіть жорстокістю новоствореного державного апарату щодо супротивників незалежності.

«Замість цього ми весь час спостерігаємо бридку взаємну шарпанину малограмотних романтичних ідіотів і висококваліфікованих негідників. За цією медійною буфонадою вирують нечуване злодійство, саботаж і зрада. Чомусь це називається державним будівництвом», - підсумовує Покальчук.

Без належної завзятості ставиться до реалізації мовного закону Геннадій Друзенко, статті якого щодо мовного питання можна прочитати на «Хвилі» та «ДТ». Думається, що така обережність пов’язана не стільки з державним примусом та державним втручанням, на які нарікає Геннадій, скільки з непривабливістю представників державної влади. Треба розуміти, що примушувати і тим більше карати може виключно красиве, зразкове, таке, що є прикладом для інших. І коли російськомовне населення говорить про полюбовну українізацію, то під цим треба розуміти не пропозицію вразити мелодикою спеціально підібраних українських слів, а пропозицію закохати в українське красою вчинку, красою мислення і так далі. Є відчуття естетичного незадоволення від незробленого для представлення українського красивим. Це правда.

Тобто влада має спробувати спочатку закохати, далі подумати як нав’язати, а уже потім братися карати. Влада повинна примушувати і карати, на те вона і влада, але не може бридке, гниле, ледаче, продажне і потворне щось вимагати і когось карати.

На завершення. Норми мовного закону, які набули чинності з 16 січня – це про повагу. Суть всього закону можна сформулювати кількома реченнями. До 16 січня з незнайомою людиною треба було говорити на «Ви», а після 16 січня на «Ви» та українською мовою. Зі знайомою людиною можна на «ти» і будь-якою мовою за взаємною згодою. Загалом, і закон можна було б не писати. Щодо до правомірності вимог поваги, то поважати наївних носіїв української ідеї насправді є за що, особливо тим, хто пише на «Страна. Ua» методички «Что делать если вас начнут кошмарить за русский язык после 16 января». Якби не чорновли та лук’яненки, то противники українізації сьогодні не жили б у розкішних палацах і не їздили б на дорогих авто, а донині б газетами підтирали свої зади в заводських гуртожитках, засмічуючи землю ядерними бомбами, а космос ракетами.

Популярные статьи сейчас

Пенсионеры потеряют по 1200 гривен: кого коснется

В Киеве снова треснул стеклянный мост Кличко

В Нафтогазе объяснили, когда потребителей переводят к поставщику последней надежды

Vodafone оправдался за рассылку спама абонентам

Показать еще

Перемогти противників українізації в полеміці, навіть після тридцяти років провальної реалізації українського національного проекту немає ніяких проблем, якщо просто стояти на природному праві етносу реалізовувати власну волю на своїй землі. Всі аргументи і приклади противників українізації можуть бути розбиті вщент, починаючи від несприйняття насильницької українізації, конкуренції мов і так далі до «в США взагалі нема державної мови». Виграти мовний бій в кафешках і ресторанах немає ніяких проблем, але що робити з вертикальною ідею – національним проектом в Україні? Ось у чому питання. Україну і надалі розриватиме намагання реалізації національної держави з одного боку та етична й інтелектуальна неспроможність з іншого. Мовною перемогою розв’язати це протиріччя неможливо.

Факт вихолощення національного проекту 1991 року народження є беззаперечним і вимагає серйозного переосмислення. Тільки згорнути його просто так, перейшовши на постмодернові рейки множинної ідентичності не вийде. Тому що українці, на відміну від білих Америки страждають комплексом претензій до росіян, а не комплексом провини перед африканцями. І тому піти шляхом побудови нової Америки на цих теренах можна буди тільки на руїнах вертикальної ідеї національного проекту після жорстокої громадянської війни. Тоді насправді можна буде створити сполучені хутора малоросії (СХМ) без державної мови як в США. До слова, в США державної мови нема, бо американці не хочуть виглядати смішно, так як виглядають смішно росіяни з днем незалежності. Тільки організовувати СХМ будуть не українці. Може британці з турками, а може поляки з американцями, може Росія. І тоді нове державне утворення дійсно не матиме ні державної мови, ні дня незалежності.

Є безкровний шлях виходу з вертикального проекту національної унітарної держави через ідею інклюзивності – включення всіх і всього. Тільки не інклюзивності плавильного котла, у якому соціальна енергія лідера переплавляє найкращі зразки різних культур і поєднує їх з головним зразком, формуючи новий сплав, а інклюзивності компостної ями, у яку гниючий титульний організм приймає залишки недорозкладнених імперських відходів допомагаючи всім самоутилізуватися. Тобто відбувається формування компосту, який буде використаний у якості добрива для тих же британців чи росіян.

Ну, або щось треба робити інше, для того, аби продовжити національний проект, початий у 1991 році.