Моя розповідь "про вічно американське в українській душі" напевно обірвалась на найбільш цікавому питанні: що робити з вітчизняними баронами-розбійниками, аби українці не почувались в Україні наче чорні за часів дикого капіталізму в США? Бо від часів перемоги Півночі на Півднем у громадянський війні, ухвалення та ратифікації (під дулами гвинтівок) XIIІ та XIV поправок до Конституції США чорношкірі формально мали ті ж самі права, що й білі, але серед тогочасних олігархів годі було уявити вихідця з Гарлему.

Америка виходила з пастки "приватизованої держави" двома паралельними шляхами: 1) збільшенням повноважень та спроможності центрального уряду та 2) запровадженням інструментів прямої демократії у "нових" (північних та західних) штатах. Аби приборкати всюдисущу корупцію та всевладдя корпорацій, громадяни США, з одного боку, обирали на посаду Президента сильних лідерів, з іншого – повертали собі право вирішувати засадничі питання податків, смертної кари та загального голосування не через своїх представників у легіслатурах, а на референдумах.

Кожен зі шляхів вартує короткого описання. В період від початку першої каденції Теодора Рузвельта (1901) і до другої каденції Франкліна Делано Рузвельта (1936) американська держава розпрощалась з диким капіталізмом, наростила бюрократичні мускули та створила ефективні інституції для ефективної боротьби з організованою злочинністю та корупцією на федеральному рівні. Я не буду вдаватися в деталі, але державна влада була реприватизована. Всім було зрозуміло, що країною справді керує ФДР (як часто називають 32 президента США), а не Джон Рокфеллер чи Генрі Форд.

З іншого боку, громадяни Західних та Північних штатів, розчаровані в продажних політиках, започатковують наприкінці XIX століття рух за пряму демократію і навіть засновують Народну партію, яка на виборах 1896 року виборола 5 місць у Сенаті США і 22 місця у Палаті представників. На межі століть штат за штатом починають запроваджувати інструменти прямої демократії у свої конституції: 1898 року Південна Дакота вводить інститут референдуму, 1902 Орегон запроваджує інститут референдуму та законодавчої ініціативи, 1911 року Каліфорнія стає десятим штатом, що наділяє громадян правом ухвалювати закони в обхід парламенту.

Наразі в США 24 штати практикують народну ініціативу – право громадян ініціювати законопроекти і затверджувати їх на референдумі в обхід легіслатури; з них 18 – наділяють громадян правом ініціювати конституційні поправки і затверджувати їх на референдумі без згоди легіслатури, 24 штати наділяють громадян правом вимагати проведення аброгативного референдуму («народне вето») щодо законопроектів, які ухвалив парламент, 3 штати практикують народну ініціативу і не практикують референдум і навпаки, нарешті 18 штатів практикують дострокове відкликання представників із законодавчих зборів.

Цікаво що консолідація влади в руках президента фактично співпала у часі (1901-1940) з розквітом прямої демократії в США. Якщо про вплив сильного лідера-державника та ефективних державних інститутів на зменшення рівня корупції в країні я вже написав вище, то нещодавно каліфорнійський професор Джон Мацусака на прикладі Каліфорнії суто математично довів, що «великий бізнес має менше впливу на законодавчий процес, якщо закони ухвалюють через інструменти прямої демократії, аніж коли їх ухвалюють у парламенті».

Я певен, що саме цей паралельний процес одночасної централізації влади та її егалітарізації дозволив Америці уникнути пастки тиранії у добу тиранів. Бо не секрет, що під час Великої депресії, коли народилося гасло America First, чимало американців абсолютно щиро прагнули, аби США отримала свого фюрера.

Україна наразі у схожій ситуації. Є барони-розбійники, що сколотили свої неймовірні статки у лихі 90-ті. Є відверто слабка центральна влада. Є відчуття, що державою править не народ, а капітал, сконцентрований в руках геть небагатьох. Є місцеві лідери, довіра до яких значно перевищує довіру до київських можновладців. І хоча багато з них далекі від високих стандартів доброчесності, місцеві громади бачать у них "своїх", яким вони готові багато що прощати саме за те, що відчувають їх "своїми". А це чревато феодалізацією країни з перспективою поглинання окремих регіонів більш ефективними та ресурсними сусідами.

Чи можемо ми піти американським шляхом, аби уникнути пастки роздержавлення і не потрапити в пастку несвободи? Як нам пройти між умовними Харибдою Боснії і Герцеговини та Сциллою Білорусі?

Думаю, нам дійсно потрібний сильний лідер в центрі, але жорстко обмежений владою на місцях. По-суті, нам потрібна українська Magna Carta, тільки навпаки. Якщо в Англії XIII століття Хартія обмежила права самодержця на користь місцевих баронів, в Україні XXI століття влада місцевих баронів має бути обмежена сильним королем. Сильне місцеве самоврядування і сильний центр із чітким розмежуванням сфери компетенції та гарантіями від свавільного втручання у владні повноваження кожної зі сторін.

Тоді у нас з'явиться і правильний двопалатний парламент, в якому нижня палата представлятиме загальнонаціональні партії, а верхня - місцеві громади, і безсторонній та авторитетний конституційний суд, який стежитиме, аби король та феодали не зазіхали на привілеї один одного, і муніципальна поліція, якій національна гвардія та СБУ не дадуть перетворитись на місцеву банду на чолі із шерифом.

Барони в нас наразі справжні та впливові. Час шукати на справжнього короля, який ладен буде дати їм бій, а потім підписати пакт про ненапад, який згодом назвуть конституцією України.

Шукаймо справжнього короля! Бо тільки з ним можна сподіватись на українську Magna Carta.

Популярные статьи сейчас

Витренко рассказал, откуда взялась нынешняя цена на газ

Обнародованы новые президентские рейтинги Зеленского и Порошенко

Поставщики газа начали показывать цены на февраль: список

Юлия Тимошенко встретила новый политический сезон сменой имиджа

Показать еще

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Хвилі в Instagram