Для цієї частини нашого шляху у якості епіграфу якнайкраще пасує вислів митрополита Андрія Шептицького: "Ключ до перетворення України знаходиться в ній самій. Нам важко змінити зовнішні обставини, проте в нашій волі змінити себе" (1941 р.)

(Ніби знущання, у Києві цей заповіт митрополита вивісили «красуватися» на 20-поверховому 30 (!) річному недобуді колишнього Держплану на лівобережці, який зараз на балансі Нафтогаза, який є одним з символів новітньої олігархічно-кланової руїни, всеохоплюючої корупції, соціального безладу та промислової деградації.)

Гаразд, спробуємо прикинути ступінь вини кожної із сторін та соціальних груп у подіях, накреслених в першій частині.

Московіти талановиті в політиці за принципом «розділяй та володарюй». В 17-ст. вони обрали найоптимальніший варіант – підкуп тоненького прошарку української спільноти – козаків. Які складали кілька відсотків (козаки воліли аби їх було 60 тис. реєстрових, але стільки ніколи не було) від 3-6 млн. населення тогочасної України.

У часи постсередньовіччя агресія з боку більш централізованих та вмотивованих країн-імперій та колонізація менш згуртованих територій/народів за тогочасними загальносвітовими стандартами вважалася нормальним промислом. Отже, ані московіти, ані турки з поляками провини (і юридичної і навіть моральної) перед українцями за розділ та колонізацію їх/нашої країни не несуть.

Як не парадоксально та на перший погляд не патріотично виглядає, але вся відповідальність за втрачені можливості виключно на українцях. З огляду на зародковість засобів інформації та комунікацій задля полегшення самоорганізації людей для відлупу пришлим зайдам - на основній масі народу (селянах та міщанах) лише десь 20% провини за втрату української державності. Відтак, на козаках - решта 80%.

До поляків їх пихата недалекоглядна політика щодо України за всесвітніми законами Карми повернулася бумерангом – кількома розділами Польщі та значним урізанням незалежності. Турки теж не осталися осторонь процесів історичної відповідальності – поступово їх витіснили із Північного Причорномор’я на рідні береги Південного. За іронією долі, знану роль в кількох російсько-турецьких війнах відігравали полки та екіпажі кораблів, набрані на українських землях.

В середині 17 ст. московіти уміло зіграли на національних (значною мірою релігійних) протиріччях українців, поляків, турків, білорусів, кримчаків, прибалтів та ін. народів навкруги себе. Вони послідовно «збирали землі», підкуповуючи-домовляючись по черзі з кожною жертвою задля того аби переламати їх по одинці. Наприклад, за кілька місяців після переяславських рад-нарад та договорів (більше схожих на платіжні відомості) московіти взялися за білорусів – «Летом 1654 года Могилев в очередной раз перешел под руку Москвы. Горожане, будучи подданными ВКЛ, сдали город войску Алексея Михайловича Тишайшего в ходе Тринадцатилетней войны. Кстати, ­ война та началась после принятия в российское подданство по многочисленным просьбам гетмана Богдана Хмельницкого Запорожской Сечи. До чего жителям Могилева, как и других наших городов и сел, правду сказать, дела никакого не было.»

Авжеж, білорусам не було діла до українців, - тут вони отримали за відомою приказкою «якщо ти не цікавишся політикою (в широкому розумінні) – політика (московська) зацікавиться тобою». Так, білоруси теж отримали від історії ляпасу, до сих пір отримують, в тому числі в прямому сенсі. Правда, тоді вони таки спромоглися дати московітам добрячого відлупу - «Пора! Пора!»: как в 1661 году белорусы показали, чей Могилев».

А українці взагалі в одному з пунктів просили московського царя відрядити московських стрільців до стародавнього білоруського міста Смоленська. Нажаль, Хмельницький далі власного маєтку не бачив, мабуть «садок вишневий коло хати…» застив йому горизонт стратегічного планування, нажаль. Задвоювання висловлювання жалю не випадкове, нажаль.

Жовтнева революція

В історичному контексті початку 20 ст. у більшовиків була інша мета – разом (паралельно, зважаючи на брак часу) зібрати в нову більшовицько-радянську імперію уламки імперії російської, задля просування хибного проекту Світової революції. Тому, аби вивести за рамки політичних процесів національний та релігійний фактори, які зараз тільки заважали неоімперській більшовицькій реформі, вони оголосили атеїзм та інтернаціоналізм. Що було само по собі талановито з точки зору досягнення їхньої мети. Задля інтеграційних мотивацій вони зіграли на класових протиріччях і найголовніше – на соціальних потребах/мотиваціях людей більш високого щабля, ніж базовий-фізіологічний щабель піраміди Маслоу.

Вперше (!) за тисячолітню історію найширші народні маси отримали можливість вийти за рамки нудного запрограмованого укладу «народився, охрестився, оженився, працював/батрачив, помер», скориставшись соціальними ліфтами у вигляді загальної освіти, вищого за 2-3-класну базову програму рівня, та можливостей застосування власних знань, вмінь та талантів на об’єктах індустріалізації. Особливо привабливо це було для городян та молоді – відомий лозунг «Комсомолец – на самолет!» і т.і. - чи не найпотужніші мотивації тієї епохи. Тому значна частина населення України та взагалі СРСР-у воліла не помічати голодомору серед селян, а потім репресій проти всіх інших мало-мальськи опонуючих до мети побудови комунізму та підготовки світової революції співгромадян. Звичайно, коли до кожного окремого доходила черга, зазвичай бувало запізно.

Популярные статьи сейчас

Uklon попал в скандал из-за хамского поведения таксиста

Кабмин определился с датой введения локдауна, - СМИ

Новая почта угодила в скандал с кражей пива

monobank лишает украинцев кредитного лимита и отказывает в обслуживании

Показать еще

Отже, на початку минулого століття історичну та політичну провину за втрачені можливості можна розділити порівну між соціальними групами українців - селянами, городянами та правлячою (1918-1920 р.) елітою.

Це саме історична провина, а от кримінальна відповідальність за Голодомор та репресії - на 100% на керівництві партії більшовиків та виконавцях на місцях (так, в тому числі українцях – із Історії сторінок не вирвати). Тобто, на державі СРСР, на компартії – на держапаратах, як центральному московському, так і республіканських, які вправно виконували московський план по замордованих-вбитих та висланих на ГУЛАГівську каторгу співгромадянах.

Наша доба

В часи переяславських подій 17 століття козаки виборювали привілеї «вогнем і мечем» чи то у визвольних, чи то загарбницьких битвах та походах, до того ж стиснуті зі сходу та заходу постійними домінуючими супротивниками, та ще й отримуючи змінні чинники у власне державотворче балансування у вигляді турків, шведів, кримчаків…

Петлюрівцям та гетьманату з директорією став на заваді пасіонарний сплеск мільйонних прошарків співвітчизників, натхнених мотиваціями вищого за базовий рівня.

В наші часи вся повнота відповідальності за наявний промисловий занепад, морально-етичну деградацію та майже стовідсоткову корупційність держави/держапарату лежить на народі. Якщо в козацьку добу народ виправдовувала відсутність комунікації, а в десятиліття напередодні Другої світової, соціальну сліпоту радянських людей можна пояснити підготовкою до війни за Європу з гітлерівським фашизмом та ейфорією від шалених швидкостей соціальних ліфтів, то зараз не бачу пом'якшуючих обставин для всіх нас – народу, себто, державотворчого базису.

Комунікації майже на піку ефективності – швидше та краще лише телепортація та телепатія. Читати/писати/говорити поки що не розучилися. При всьому занепаді та занедбаності пересічного життя в країні, голод/холод не загрожує – тобто, базові потреби задоволені, - освоюй вищі (наприклад, державотворчі) досхочу. Зовнішні обставини суперсприятливі – у нас в союзниках наймогутніші та найрозвинутіші країни та інституції світу, включно із бувшими суперниками із 17 та першої половини 20-го століть.

Пряма військова агресія РФ, в замороженому на сьогодні стані, в контексті державотворчої мобілізації має бути мотивуючим чинником. Але, нажаль, навіть це не діє – внутрішні вороги майже так само ефективно/енергійно крадуть/корупціонують, як і до 2014 р., мерзотники. Тут необхідна крапка над ї – на відміну від 17-го століття та наступної епохи історичної Новоросії, зараз дії РФ щодо окупації частини України підпадають під статті міжнародного військового та інших трибуналів. Думаю, для суда над РФ та їх посіпак - колаборантів із ОРДЛО час ще прийде.

Тобто, майже вся повнота відповідальності за ситуацію на «простих людях» - народі України, - десь 80%, а решта 20% на прошарку політико-чиновницької надбудови, яка через ЗМІ напряму чи завуальовано деградує та прямо бреше виборцям - народу.

В принципі, в соціально-політичному сенсі, наявності виборчої демократії достатньо для розбудови справедливої квітучої країни в інтересах максимально наближеної до 100% кількості громадян. Залишу антропологам та соціальним психологам докладно досліджувати феномен обрання народом раз за разом чи не найгірших своїх представників. Мабуть, тут і історична відсутність виховання у дусі протестантської загальнолюдської морально-етичної та трудової етики, і важкий спадок минулого, десь від початку 17-ст., і генетична пам’ять про голодомори-репресії-гулаги-війни недавнього століття…

Щодо 20% провини правлячого прошарку? Дійсно, іноді просто немає з кого обирати – на вибори сунеться десь 50-60% постійноплаваючого шлаку, 30-40% т.зв. нових обличь, які швидко перетворюються на шлак і лише десь 5-10% достойних людей, яким дуже важко протистояти, як зашлакованим колегам, так і деградувавшим виборцям, які воліють чути брехню замість проектів реальної роботи щодо змін/реформ.

От і виходить, що раз за разом на виборах до представництв різного рівня ми обираємо серед себе представників, які:

  • Приймають у ВР закони на користь олігархів та наближеного до них тонесенького прошарочку політико-чиновницької обслуги.
  • Напряму грабують решту 98-99% співвітчизників, за хабарі приймаючі рішення по земельним та іншим майновим питанням в радах різного рівня.
  • Не можуть дати раду – прийняти реально-діючи антикорупційни закони/реформу щодо судей, недіючих органів силовиків-тиловиків та інші...
  • І т.д. і т.п….

Тобто, окрім нас в нинішніх негараздах України немає кого звинувачувати – не з за кордону чи іншої планети їх десантували. Всі вони (ну, майже) – ріднесенькі українці, майже всі можуть бути у вишиванках та навіть щирою українською затято грабувати країну/народ, як це історично склалося останні років триста, нажаль. Читайте вірш «Розрита могила» Тараса Шевченка, у якому він висловлює протест проти соціального й національного гноблення українського народу царизмом і картає українське панство й чиновництво, що здійснювали політику самодержавства в Україні.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Хвилі в Instagram